Вибори-2012 в Україні - нові регіональні актори

Результати парламентських виборів в Україні ще в процесі кристалізації, в тому числі за допомогою "підрахуїв" різних рівнів. Однак незалежно від остаточних цифр ситуація у сфері регіональної політики суттєво зміниться. У "силовий ландшафт" країни і її регіонів стрімко вривається 225 нових акторів - депутатів-мажоритарщиків.

У мене змішані відчуття до цієї категорії можновладців. З одного боку у багатьох країнах пряме представництво інтересів громадян у мажоритарних округах є позитивним явищем, оскільки "наближає" владу до народу, скорочує відстань між електоратом і його представниками. Але це спрацьовує у дійсно демократичних системах, де формування влади і її функціонування є прозорим і підзвітним. Коли в обраних депутатів не виростають крила і не з'являються німби над головою. Коли вони, навіть отримавши високі кабінети, не проти прошвирнутися вулицями міста/села і запитати у своїх виборців - які проблеми? чим можу вам допомогти? Коли у мої лондонські двері якось постукала міністр уряду і одночасно депутат по даному округу і запитала чи є в мене якісь побажання і проблеми, моя мама, яка саме була в гостях, чаєм поперхнулася. Бо в Україні такого не було і підозрюю ще не скоро буде (хоча може я не права, і Чумак чи Ємець колись постукають у наші двері:-)).

В Україні не так давно ми вже мали мажоритарщиків і їх діяльність, як правило, мала характер "перетягування ковдри на себе", тобто на свій округ, не зважаючи на реальний стан справ у даному регіоні. Для регіональної політики, що має відкривати можливості для підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів та територій через інструменти і заходи на основі об'єктивно визначених проблем, це є великою загрозою. Бо депутати-мажоритарщики, як правило, будуть лобіювати інтереси своїх округів - для отримання фінансових та інших ресурсів, і чим більше, тим краще. Однак підозрюю, що вони не будуть зважати на об'єктивну необхідність у цих ресурсах, на те, що в інших регіонах, де депутати не є такими "пробивними" або належать до "неправильних" політичних сил, необхідність у цих ресурсах є більшою.

Я не хочу бути песимістом (хоча це досить просто при нинішній владі в Україні, навіть дещо оновленій після 28 жовтня). Я хочу вірити, що українські регіони отримають ще із десяток ефективних адвокатів і законодавців, які створять оптимальні умови для розвитку не лише їх окремих округів, але й всієї держави. А не з'являться ще десяток "гальм" прогресивних змін та ефективної політики стимулювання розвитку регіонів, якої ми так потребуємо! А то може просто з'явиться ще десяток кандидатів на розрізання червоних стрічок та застольні промови?..

Побачимо як воно вийде.
  

Англійські АРР: Закрити не можна лишити

31 березня 2012 був офіційно останнім днем роботи 8-ми Агенцій Регіональнального Розвитку Англії (АРР Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії продовжують працювати, Лондонська Агенція є частиною Уряду Великого Лондона). Процес їх ліквідації почався ще навесні 2010 року, коли до влади у Великій Британії прийшла коаліція консерваторів та ліберал-демократів.

Консерватори традиційно ненавидять слова "регіон" і "регіональний", тому ні у кого не виникало сумнівів у серйозності їх намірів ліквідувати АРР. Однак пообіцявши спочатку індивідуальний підхід до окремих регіонів, Уряд бульдозером пройшовся по всій Англії. Були закриті всі 8 АРР - і на благополучному Півдні Англії, де вони приносили порівняно мало користі, і у депресивних північних регіонах, де ефект від діяльності АРР був більш відчутним.

Заради правди слід відзначити, що регіони в Англії не мають високого територіально-адміністративного статусу та чіткої ідентичності. Це одиниці без представницьких та виконавчих органів влади, які частіше використовуються для статистичної звітності, аніж для економічного планування (особливо зараз!).

Можна багато сперичатися про користь або шкоду таких радикальних заходів. Британія досить твердо дотримується своїх зобов'язань по урізанню державного бюджету та скороченню державного боргу, і регіональна політика стала лише однією з жервт. Однак вона була ЛІКВІДОВАНА ПІД КОРІНЬ.

Нині в Британії не лишилося ні інституцій, ні політики, ні стратегій регіонального розвитку. Знищені оскільки непотрібні ані країні, ані муніципалітетам. На думку консерваторів успіх економічного прориву території полягає у локальному підході, а не регіональному. Для динамічного економічного зростання та зменшення бюрократії слід надати більше повноважень містам і графствам, які краще знають що їм потрібно.

Наміри гарні, якби вони не йшли у розріз із реальністю - за останні 2 роки в Англії відбулася значна централізація влади. Рішення, які раніше приймалися у регіональних столицях, нині приймаються у Лондонських офісах міністерств. Місцеві органи влади не мають ані ресурсів, ані спроможності для реалізації амбітних планів соціально-економічного розвитку. В особі АРР вони втратили ефективних лобістів, а також майданчик для розробки масштабних проектів регіонального характеру, які неможливо реалізувати на місцевому рівні (у сфері транспорту, енергетики, інновацій та ін.)

Звичайно на місці АРР не залишилася сама пустка - минулого року Уряд ініціював створення Місцевих Економічних Партнерств (МЕП) - широкої коаліції місцевих органів влади, бізнесу та третього сектору, метою якої є стимулювання економічного зростання в певній місцевості через залучення інвестицій, покращення навичок та стимулювання створення робочих місць.

Але партнерства - це річ добровільна, у них дуже обмежений мандат на дії, у них відсутні власні бюджети, тоді як бюджети окремих учасників урізаються щодня і тому надії на них мало. Отже маємо інституційну амбіцію без ресурсного забезпечення. Єдиним дієвим інструментом для МЕП є гранти з Фонду Регіонального зростання (обсяг - 2.4 млрд.ф.ст.). Вони надаються на конкурсній основі  бізнес-проектам, поданим спільно приватними компаніями та МЕП.

Закриття англійських АРР зекономить держбюджету 2.2 млрд. фунтів стерлінгів на рік. Однак, відповідно до звіту PWC 2009 року щодо ролі АРР, на кожен витрачений АРР фунт припадало 4.5 фунти генерованих їх діями приватних інвестицій. Тому ефект економії не є однозначним.

Сферою, де закриття АРР має дійсно катастрофічні наслідки, є людський капітал. На вулиці опинилися тисячі кваліфікованих кадрів, які звичайно без роботи не залишаться. Однак уряд не зробив жодної спроби зберегти інтелектуальний капітал та інституціоналізувати певну "спадщину", яку можна буде використати пізніше, коли період жорсткої економії мине. Тобто десятиліття інтенсивних інвестицій у знання і людський капітал у сфері політики регіонального розвитку втрачено. І коли прийде час (а у цьому немає жодних сумнівів), доведеться все починати з початку. Ось така британська завбачливість.

А тепер вирішуємо, де у довгостроковій перспективі слід  поставити кому у цьому заголовку ...

Пости по темі:
1. Регіональна політика Англії - знову ті самі граблі
2. Підсолодили пілюлю

Дослідження на всі смаки - вибираємо обережно

В англійській мові є такий вислів - evidence based policy - політика, що базується на фактах і доказах. Дуже модний термін серед західних політиків і політконсультантів. Означає, що ваші пропозиції у тій чи іншій сфері політики (соціальній, економічній, охорони здоров'я і т.д.) базуються на перевірених трендах і фактах, розраховані кількістно і перевірені якісно.

Однак життя штука цинічна і на кожного героя є антигерой. Поряд із цим терміном мої колеги часто і неофіційно використовують інший - policy based evidence - факти, що базуються на політиці. Тобто в результаті досліджень ми маємо факти і докази, які зручні для тієї чи іншої політики або політика.

Насправді в цьому немає нічого поганого. Адже дуже рідко аналіз буває просто "білим", або "чорним" - у ньому як правило багато смужок. Ну скільки разів ви писали у своїх дослідженнях "це переконливий факт, однак є деякі застереження", або "ця закономірність також має декілька виключень". Цією моделлю дуже зручно користуватися. Адже при виході будь-яких статистичних даних різнонаправлені політичні табори (скажімо соціалісти та неоліберали) і їх аналітичні центри можуть аргументовано доводити свою правоту, аналізуючи "головні тренди" і наводячи виключення. Просто те, що є мейнстрімом для одних, є виключенням для інших!

Подібні думки у мене викликали декілька досліджень, що з'явилися останнім часом у сфері фінансування регіональної політики ЄС. Одним із ключових питань, на які автори давали відповіді, - хто є більшим бенефіціаром комунітарних фондів. Британський консервативно-орієнтований аналітичний центр Open Europe у січні опублікував звіт "Далеко від мети: Обґрунтування повернення регіональної політики додому", який говорить про диспропорційно більше фінансування нових членів ЄС і про те, що "старі" члени виграють більше, якщо регіональна політика як функція буде репатрійована в національну політику.

З іншого боку цього тижня з'явилося дослідження профінансоване польським урядом і підготовлене Інститутом Структурних Досліджень та компанією Raytech, яке говорить, що найбільшими бенефіціарами структурних фондів є "старі" країни-члени, а точніше їх приватні компанії.

І в одному, і в іншому випадку кінцеві висновки є відображенням реальності, а точніше її частини. Регіональні та місцеві органи влади у нових країнах-членах без сумніву є найбільшими бенефіціарами - вони отримують нові об'єкти інфраструктури та "м'яку" підтримку у сфері підприємництва, зайнятості, інновацій та ін. Однак уряд безпосередньо не реалізує проекти, як правило це роблять законтрактовані приватні компанії або громадські організації. І оскільки в Європі працює єдиний ринок, компанія із будь-якої із 27-ми країн може виграти контракт. І може трапитись так, що це іноземна компанія, і тоді уряд іншої держави отримає "вторинну" вигоду від структурних фондів - через податки і оплату праці своїх громадян.

І цілком логічно, що німецькі спеціалісти будують сміттєпереробні заводи в Угорщині, іспанські будівельники  працюють на польських автобанах, а британські консультанти допомагають малим підприємцям Прибалтики. Головне бачити цілу картину, особливо тим, хто займається цими питаннями глибоко і серйозно. Бо як деякі з вас знають, у прес-релізі є лише один заголовок і одна головна тема, яка і потрапляє в новини - все інше вторинне.

Тобто читаємо глибше і звертаємо увагу не лише на "назву човна".

Пости по темі:
1. Регіональна політика ЄС - посткризові реалії
2. Різношвидкістний Євросоюз
3. Якими мають бути політично-орієнтовані дослідження?

Державна стратегія регіонального розвитку України - забута мелодія для флейти...

Нещодавно я розмовляла із моїм старим другом, який робить дослідження у сфері впливу міжнародної технічної допомоги на реформу державного управління в Україні. Мене звичайно більш за все цікавить просторовий аспект управління, про що ми і говорили. Щоб підготуватися до нашой бесіди, я пройшлася старими архівами і перечитала декілька статей, які я написала років 5-8 тому. Одна з них мені особливо сподобалася, якщо це можна сказати про власну стару статтю:-)

На гребені реформаційної гарячки, у 2007 році, я написала для Regions про позитивні зміни, які очікуються в Україні із впровадженням у життя Державної стратегії регіонального розвитку (ДСРР) до 2015 року, а також із реалізацією довгоочікуваної територіально-адміністративної реформи (ТАР).

Але ось на дворі вже 2012-й рік, а віз як то кажуть і понині там. Амбітна ТАР була викинута на смітник майже у тому ж 2007 році, а ДСРР залишилася лише документом - без системного впровадження, експертного супроводу і майже без грошей. І трагедія в тому, що обидва документи були досить непоганими, базувалися на цілій купі іноземного досвіду, абсорбованого через українські реалії. Я ніколи не втомлюся сперичатися із деякими моїми колегами про те, що ДСРР є гарним документом і проблеми відсутності прогресу у сфері регіональної політики слід пов'язувати із нашою традиційною нездатністю впроваджувати гарні закони і регуляторні акти у життя.

А для тих хто цікавиться, чому ж таки ДСРР є гарним документом, пропоную почитати мою трохи бородату статтю, однак яка до сих пір не втратила актуальності, по причині відсутності будь-яких системних змін, прописаних у документі.

Ось посилання на статтю із досить корявою назвою (внаслідок невдалого редагування) "Reform in the context of political reforms and more assertive regional elites".

Пости по темі:
1. 20 фактів про розвиток регіонів України
2. 5 причин відсутності в Україні дієвої та ефективної регіональної політики

Регіональна політика ЄС - посткризові реалії

Глобальна економічна криза із явища перетворилася на процес, при чому довгостроковий. Всі негативні наслідки цього процесу особливо гостро відчувають на собі мешканці країн ЄС, зокрема тих, які мали щастя стати членами клубу "Євро".  Не можна приводити всі 27 країни-члени ЄС під загальний знаменник, однак структурні  проблеми у найслабкіших членах (при чому не із числа новобранців) б'ють бумерангом по всьому співтовариству і нівелюють позитивне зростання у більш успішних економіках (наприклад Фінляндія, Швеція, Естонія або Словенія).

Євросоюз загалом страждає від відсутності економічного зростання та посилюючоїся недовіри інвесторів. Успіх проекту "Великої Європи", який до 2008 року майже ні в кого не викликав сумнівів, нині під загрозою. Все більше претензій висувають один одному члени клубу і все голосніші заклики до "націоналізації" функцій, які були раніше передані до Брюсселю. Регіональна політика не є виключенням.

Другий за розміром "кошик" бюджету ЄС - на регіональну політику витрачається третина комунітарного бюджету або 347 млрд. Євро - переживає перетурбації, пов'язані зі зміною парадигми економічної  політики ЄС. Стратегія економічного зростання "Європа-2020" поставила нові амбітні цілі посилення конкурентоспроможності ЄС загалом і його регіонів, на що також працюють програми структурних фондів.

На початку кризи, у 2008-09 роках, як і національні уряди, Єврокомісія спрямовувала кошти структурних фондів у прискореному темпі для недопущення радикального падіння суспільного виробництва у проблемних регіонах. Регіони ЄС, які мають право на допомогу структурних фондів, отримували кошти на розвиток інфраструктури, створення нових робочих місць, підтримку МСБ і прискорене впровадження інновацій. Нині час "притримати коней", а також подумати про наступний семирічний фінансовий план ЄС.

На 2014-2020 роки Єврокомісія пропонує дещо скоротити бюджет регіональної політики (на 11 млрд. Євро, хоча багато країн-членів вимагають більш радикальних скорочень, які були б адекватні скороченням коштів національних і місцевих бюджетів). Одночасно Комісія пропонує деякі інновації, які на їх думку мають посилити роль програм підтримки конкурентності, поряд із програмами єднання, які в основному спрямовані у регіони і міста нових-країн членів. Найбільш контроверсійною пропозицією є новий запропонований принцип "макро кондиціональності"- залежності виплат структурних фондів від дотримання національними урядами макроекономічних показників, що гарантують стабільність економіки ЄС. Багато регіонів, особливо у країнах із більшим ступенем децентралізації, обурені таким намаганням утиснути їх автономію і поставити доступ до регіональних коштів у залежність від дій центрального уряду.

Загалом Єврокомісію можна зрозуміти - нереально очікувати консервації нинішнього рівня підтримки при таких тектонічних змінах в економіці ЄС. І слід вносити зміни, які базуються на уроках та помилках минулого. Однак є деякі сумніви з приводу здатності ЄС оцінити всі ризики і створити відповідні запобіжні механізми. Наприклад слід пам'ятати, що криза почалася у так званих "старих країнах Єднання", які отримували кошти із Фонду Єднання до розширення Союзу у 2004 році - Греції, Ірландії, Іспанії та Португалії. Греція і надалі залишається найбільшим детонатором ЄС, тоді я Іспанія і Португалія переживають глибоку структурну кризу без перспектив на покращення, поки що...

Україна дуже далека від подібних політичних баталій і реалій. Однак модель регіональної політики ЄС у нас є хрестоматійною і на неї краще-гірше орієнтуються Уряд і місцеві органи влади у розробці власної політики регіонального соціально-економічного розвитку. Тому слід уважно стежити за новими трендами і механізмами підтримки регіонів, які будуть використовувати в ЄС для підтримки регіонів у часи скрути. Бо як відомо, криза стимулює інноваційне мислення і оригінальні підходи до вирішення проблем, в тому числі міст і регіонів. Хоча в Україні нині "позитивна" і креативна оригінальність у цій сфері майже відсутні.

Пости по темі:
1. Посткризові економіки Європи
2. Європейський досвід без фанатизму
3. Різношвидкістний Євросоюз

Про регіональні відмінності та відмінні регіони

Мені звичайно дуже приємно, коли проблеми регіональних диспропорцій з'являються на шпальтах популярних видань і тому остання публікація у Кореспонденті про прірву у розвитку між столицею, містами-мільйонерами та іншими територіями України - бальзам на рани.

Важко сперечатися із більшістю експертів, процитованих у статті, що Україна конче потребує більшої децентралізації повноважень для того, щоб надати всім регіонам рівні можливості для розвитку. Правда у розріз із проголошеними гаслами про "всю владу регіонам" нинішній та й минулий уряд зробили все можливе для того, щоб повністю зав'язати владні та фінансові потоки на Києві. А саме місто Київ із сильного та автономного гравця перетворилося на маріонетку у руках призначеного президентом бюрократа. Чи пам'ятаємо ми, кияни, що за останній рік нас позбавили двох виборних представників наших інтересів - районних рад та дієвого мера? При чому нас про ці зміни ніхто не питав! Чим не символ подальшої централізації та посилення вертикалі влади "від президента до голови сільради".

Однак при всьому позитиві вражень від висвітлення проблеми регіонального розвитку мені не подобаються дослідження в результаті яких висновки такі "ситуація катастрофічна, рівень доходів (зарплати) у Києві у два рази вище ніж у більшості регіонів України". Це дуже поверхнева і неповна оцінка - а де картина по вартості життя? Цікаво було б подивитися на повний аналіз - яка різниця у вартості життя між Києвом та Херсоном? Чи знають читачі, що середні витрати на житло, харчі та транспорт у Києві можуть бути у рази вищі ніж у менших містах. Чи враховуємо ми у "вартість життя" екологічне, транспортне та інше навантаження, яке у великих містах із слабко регульованими правилами забудови, з'їдає левову частку позитиву і в результаті на лікарів доведеться витратити досить солідну суму (бо хто у нашій державі ще вірить у безкоштовну медицину і освіту?).

Аналіз Кореспондента вийшов по слідах двох широко висвітлених у пресі досліджень розвитку регіонів і міст України - аналітичного центру Universitas  та Міжнародного Центру Перспективних Досліджень. Обидва дослідження мали більш комплексний характер і аналізували не чисто фінансово-економічну складову міста чи регіону, але й більш широке коло показників. Звичайно "валового індексу щастя" (Gross Hapiness Index) там не слід шукати, однак стан міст і регіонів окреслений з точки зору комфорту та зручності для життя, а також можливостей для розвитку. Саме такий підхід я вважаю більш коректним.

Методику дослідження міст обласного значення аналітичного центру Universitas можна знайти за цим посиланням і вона відрізняється своїми акцентами на якість життя, якість міського управління та інформаційні аспекти розвитку міст - ранжування 178-ти міст обласного значення проведено без врахування ключових економічних показників (ВРП, рівень доходів чи рівень безробіття). Методика цікава, хоча деякі аспекти викликають у мене запитання. Результати - жити краще у невеликих містах півдня та заходу. А у лідерах - Калуш та Ялта. Якщо із Ялтою все зрозуміло, то щодо Калуша у мене виникають питання екологічного характеру (це місце антропогенної катастрофи). Це може означати, що екологічній складовій у методиці дослідження відведено незначну вагу.

Методику дослідження якості життя у регіонах України у післякризовий період МЦПД я не знайшла на їх сайті, однак там є презентація із основними моментами - посилання є на головній сторінці. Лідери - міста Київ та Севастополь. А загалом якість життя краща у західних областях, і дуже погана у східних (Донецька, Дніпропетровська та Луганська області займають останні місця).

Ці дослідження співпадають із моїм аналізом розвитку регіонів України. Головний висновок такий - в Україні відсутній ефективний механізм трансформації отриманого національного доходу у якість життя населення. Ми маємо парадокс, якого не має жодна інша країна (якщо у вас є протилежні факти, дайте мені знати) - регіони що виробляють найбільшу частку національного доходу мають найгіршу якість життя, а регіони-маргінали в економічному сенсі цього слова можуть забезпечити своєму населенню порівняно пристойні умови проживання.

І останнє, ми дуже любимо ілюструвати наші проблеми прикладами як живеться у інших країнах. Ми говоримо про позитив прикладу Німеччини і негатив Росії чи Китаю. Все вірно, однак слід враховувати політико-адміністративні та історичні фактори розвитку. Німеччина є найбільш поліцентричною країною Європи протягом століть, тому порівняна "рівність" регіонів та міст є логічною (читачам було б цікаво дізнатися, що розрив у зарплатні між Берліном та "західними" містами суттєво скоротився за 10 років).

Якщо б експерти заглянули у Великобританію чи Францію, то побачили б, що диспропорції у рівні розвитку Лондона та решти країни, або Парижу і решти Франції, відповідають українським, якщо не перевищують їх. Теж саме стосується Італії чи Іспанії. Тому пані і панове, в котрий раз говорячи про європейський досвід слід казати не лише "А", але й "Б". Бо читачам було б цікаво дізнатися, що найбільш поляризованою країною ЄС є Великобританія, а конкретно - місто Лондон, де найбагатші регіони знаходяться поруч із найдепресивнішими. І якщо ми почнемо аналізувати ситуацію у Києві (коли у нас нарешті з'явиться статистика), то побачимо, що розрив між Печерськом та Південною Борщагівкою або Оболонськими Липками та Троєщиною, є адекватним американо-афганському розриву... А це проблема не менш важлива, ніж диспропорції між Києвом та Херсоном.

Пости по темі:
1. 20 фактів про розвиток регіонів України
2. 5 причин відсутності в Україні дієвої та ефективної регіональної політики
3. Європейський досвід без фанатизму

20 фактів про розвиток регіонів України

20 - магічна цифра для України цього року. Ми святкуємо двадцяту річницю незалежності. Як для держави може й небагато, однак цифра більш ніж символічна зважаючи на нашу історію. І хоча не справдилося все те, про що мріялося два десятки років тому, є багато причин для святкування. Є також багато причин для того, щоб проаналізувати чого ми досягли і чому так мало (або багато).

Цими днями можна прочитати купу аналітики про досягнення і провали України, про цікаві факти і навіть "словник" сучасної України, який складається із ідіом сучасних політиків та простих українців. А мене як завжди тягне на регіональну тематику. Сиділа я і думала - а що сталося із українськими регіонами за останні 20 років, як змінився їх потенціал та можливості, які перетворення були ключовими і які несправджені надії шкодять більш за все їх майбутньому розвитку? Таких трендів і подій багато, а тому на знак пошани до ювілею я вирішила скласти двадцятку найбільш важливих на мою думку подій та трендів, які визначали і визначатимуть у майбутньому розвиток регіонів України.

Отож моя двадцятка виглядає так (не у порядку важливості):

1. Прийняття законів "Про місцеве самоврядування" (1997) та "Про місцеві державні адміністрації" (1999) створило міцну, але неефективну основу для функціонування територіальних одиниць різного масштабу. У системі існує багато нахльостів і розривів, дублювання і неузгодженості. Чисельні спроби реформування цих законів, в тому числі коштом західних донорів, поки що не дали позитивних результатів. 

2. Прийняття у 2001 році Бюджетного кодексу стало важливим етапом на шляху підвищення економічної свободи місцевих орагнів влади, "відкриття" фінансових відносин між центром і регіонами. І хоча за 10 років численна кількість поправок і нових корегуючих коефіцієнтів дещо нівелювали добрі наміри формул і нормативів розподілу доходів і видатків між областями, містами і районами, все ж таки важливість Кодексу для побудови більш цивілізованих відносин між центром і регіонами не слід недооцінювати.

3. Прийняття у 2006 році Закону України про Засади стимулювання регіонального розвитку, що базується на європейських принципах і підходах до регіональної політики. Хоча багато хто говорить про його недоліки та пропонують нові закони по цій же темі, проблема закону полягає не у його регресивності, а у невиконанні владою левової частки досить притомних зобов'язань, прописаних у законі. Невистачає грошей, знань і культури управління.

4. Депопуляція і еміграція - населення за роки незалежності скоротилося із 52 мільйонів до 45,5. При чому цей тренд продовжується і сьогодні. Відповідно Україні і її регіонам слід розробити економічну і соціальну модель, яка б відповідала вимогам старіючого і зменшуючогося населення.

5. Кінець науки про розміщення продуктивних сил - це позитив, бо нарешті є надія, що ми почнемо мислити про територію не через призму гектарів, поголів'я худоби та кількість вироблених на ХТЗ тракторів, а через кількість і якість нашого людського, соціального капіталу, нашу можливість прилаштовуватися до нових законів і правил функціонування глобальної економіки. Також у 2010 році влада закрила Раду по розміщенню продуктивних сил НАНУ, правда причини були політичні, а не науково-емпіричні...

6. Обласні, районні та міські ради як виборні органи є потенційно ключовим елементом для розбудови інституційної спроможності регіонів України. За правильної конфігурації влади та передачі виконавчих повноважень радам Україна зможе мати здоровий клімат для розвитку регіонів.

7. Економічні райони поступово перестають відігравати важливу роль в економіці, що можна пояснити переходом від центральної системи планування до ринкової економіки. Я не можу сказати що це ідеальна ситуація, однак області є базовим рівнем для здійснення регіональної політики. Хоча для великих інфраструктурних проектів є сенс використовувати сітку економічних районів для досягнення ефекту масштабу та раціональної концентрації зусиль і коштів.

8. Пропорційна система  виборів у місцеві (окрім сільських і селищних) і регіональні ради запроваджена у 2006 році стала серйозним випробовуванням для місцевих політичних еліт. Мажоритарна система мала цілу низку недоліків, однак повна "аперсоніфікація" влади на мікро- та мезо-рівні є неправильною. Правда здається зміни вже не за горами.

9. Ратифікація Україною Європейської Хартії про місцеве самоврядування у 1997 році. Це ключовий документ, який визначає права і обов"язки місцевих органів самоврядування і дія якого превалює над національним законодавством. На жаль у нас положення Хартії часто ігноруються і відкрито порушуються. Тому про саму Хартію ми як правило чуємо у контексті порушення її положень...

10. Входження західних сусідів України - Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії - до Євросоюзу.  Це створює багато можливостей, але й багато фізичних бар'єрів. Тим хто буває у різних куточках України помітна суттєва різниця у рівні розвитку східних і західних кордонів. А хто має можливість спілкуватися із місцевими лідерами, той особливо виділить роль ЄС та його фондів у розбудові потенціалу Західної України. Незважаючи на недосконалість трансформацій, що відбуваються на заході країни, слід створити механізми для передачі корисного досвіду та навичок іншим регіонам України.

11. Провал адміністративно-територіальної реформи Безсмертного після Помаранчевої Революції є прикрим фактом. Ми тоді були найближче до здійснення таких необхідних змін. Однак неграмотно побудована кампанія по просуванню реформи серед населення та місцевих лідерів поховала її живцев, разом із автором.

12. Роль міст, особливо мільйонників, у розвитку країни є визначальною. У нас є 5-6 великих центрів, що досить рівномірно розташовані по території України і які мають потенціал для "підтягування" всієї території до більш високих стандартів життя і економічного розвитку

13. Недосяжний Київ - столиця продовжує нарощувати свої економічні та людські м'язи. Навіть незважаючи на 15-відсоткове падіння економіки у 2009 році у столицю стікається левова частка інвестицій та податкових надходжень, а також інтеллектуального капіталу країни. Хоча слід зазначити, що порівняно із іншими європейськими країнами наша модель є непоганою - Київ не є гегемоном ні за часткою населення, ні за часткою у ВВП.

14. Урбанізація і вимирання сіл створюють зовсім інші ландшафти та стимулюють значну передислокацію ресурсів по території країни. Здається мені це мало хто аналізує і тим паче ще менше приймає до уваги при розробці програм розвитку галузей та територій.

15. Східно-західна дихотомія - український феномен. Я досліджую це питання вже більше десяти років і скажу вам, що не зустрічала такого в інших країнах. Промислово могутній Схід, який дає левову частку ВВП, експорту та податкових надходжень має найгірші по країні показники якості життя - від рівня смертності і захворювань, до якості навколишнього середовища і криміногенної ситуації. Одночасно економічно менш розвинений Захід має вищу якість життя. Центр і Південь знаходяться  десь по середині. Це свідчить про відсутність дієвих механізмів перетворення економічної могутності на соціальні стандарти (Схід), і про відсутність можливості використання соціального капіталу для створення бізнесу (Захід).

16. Острів АР Крим - це окрема система зі специфічною національною і ментальною картиною, це політизована і мілітаризована рекреаційна зона України. І найкращий тест для центральної влади - якщо їй вдасться нарешті зацікавити Крим і його мешканців Проектом "Україна", значить реформи мають надію на успіх і у національному масштабі. Поки всі спроби були фіговими...

17. "Схід і Захід разом" - кричалка часів Помаранчевої революції як ніколи свідчить про прірву між різними частинами країни. При чому прірва не стільки соціально-економічна, скільки ментальна. Ми разом незалежні 20 років і все ще сахаємось один одного. Хоча з іншого боку, Італія вже 150 років разом і незалежна, і до цього часу багато італійців не розуміють навіщо вони скочили у цю халепу і намагаються розвести різні регіони по різних кутах.

18. Скасування районних рад у місті Києві наприкінці 2010 року, при чому без публічних обговорень або референдуму - це є серйозним наступом на місцеве самоврядування в Україні і є поганим прикладом для інших міст і регіонів. А також гарним приводом для центральної влади посилювати владну вертикаль.

19. Створення Партії Регіонів є одним із найбільш негативних факторів впливу на "регіональний ландшафт" в Україні. По суті ця політична сила узурпувала категорію "регіон" і надала їй заполітизованого негативного контексту. Партії слід було б використати іншу назву, або підпорядкувати свої дії назві, бо сьогодні табличка і зміст мало відповідають один одному (окрім тотального фаворитизму мешканців одного регіону на керуючих посадах) Також постійна підміна понять у сфері регіонального розвитку на політичні та геополітичні терміни призводить до "вимивання" основ цієї сфери державної політики. Прикро.

20. Регіональні диспропорції в Україні існують і будуть існувати завжди. Хоча темпи збільшення "розриву" між найбагатшими і найбіднішими регіонами почали зменшуватися останніми роками, ми навряд чи зможемо побороти це негативне явище - цього не змогли зробити європейці після пів століття інтенсивної фінансової допомоги найбільш проблемним регіонам. Скоріше слід змиритися із незворотністю диспропорцій і сприймати їх як позитивне різноманіття. Звичайно для цього слід мати ряд запобіжників: (1) встановлений максимум розриву за декількома ключовими соціально-економічними показниками, (2) створення можливостей для всіх без виключення територій розкрити свій власний потенціал за умов більшої економічної та адміністративної свободи, (3) створення ефективних механізмів перерозподілу ресурсів між регіонами держави, які б не "вимивали" занадто багато ресурсів із регіонів, але одночасно підтримували соціальну консолідацію країни і її мешканців незалежно від їх місця проживання.

Я певно пропустила купу важливих фактів і подій. Тому якщо у вас є власні варіанти залишайте їх у коментарях!

Пости по темі:
1. Знову зміни, та чи зміни
2. Регіональна політика - чергова перетурбація
3. Європейський досвід без фанатизму
4. Державний Фонд Регіонального Розвитку України - на старті 
5. 5 причин відсутності в Україні дієвої та ефективної регіональної політики

Локалізований оптимізм

Якщо останнім часом при спілкуванні із центральними органами влади України або при ознайомленні із практикою їх роботи та "прогресом" у реформуванні держапарату та покращенні нашого життя вже сьогодні у вас виникає відчуття безнадії, песимізму, розчарування та зневіри у те, що у нас колись може вийти щось путнє, то гадаю ви не одинокі.

Реформаторський запал уряду та президента, які вже перестали підпадати під категорію "нові", потроху затухає і я не думаю що це пов'язано із періодом відпусток... Дії влади є реакційними (вони реагують на проблеми), а не запланованими та такими, що спрямовані на запобігання негативним трендам. Складається враження повної відсутності стратегічного бачення. Голосно проголошені реформи у сфері територіально-адміністративної реформи, посилення місцевого самоврядування та регіональної політики перетворилися на пшик, що потроху зникає навіть у міністерських коридорах. У самих міністерствах немає міністрів, нових структур і чіткого розуміння того, що і хто буде робити. Тому спеціалісти департаментів заглибились у солодкий світ звітування та узгодження пустопорожніх планів та заходів.

Однак не все так погано. Якщо ви хочете ковтка свіжого повітря - їдьте "у глибинку", поспілкуйтеся із місцевими органами влади. Ви побачите, що затяжна криза не відібрала у людей оптимізму та бажання змінювати речі на краще. Вони знаходять вихід у безвихідних ситуаціях, вони мобілізують місцеві громади і бізнес, вони шукають альтернативні джерела фінансування, вони спілкуються один із одним і намагаються координувати дії, вони мають бажання дізнатися щось нове і впровадити це нове у себе вдома.

Звичайно не всі міста, райони та області є однаковими - вічні диспропорції є не лише у рівні соціально-економічного розвитку, але й у здатності місцевих лідерів мислити креативно, а діяти ефективно і згуртовано. Є "мертві зони", де локальний прогрес є таким же регресивним, як і національний. Але є багато дуже позитивних прикладів.

Шкода лише, що їх помічаєш лише коли проводиш "польові дослідження" (я зараз на львівщині). З Києва цього, на жаль, не видно. Якщо у вас є власні спостереження або ви знаєте про "канали" трансляції локального оптимізму та конструктивізму - дайте мені знати:-)

Знову зміни, та чи зміни

У нашій улюбленій сфері (регіональна політика) чергова реформа. Нарешті президент затвердив положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі, яке віднині (знову) займатиметься питаннями регіональної політики.

Також він затвердив положення про Міністерство регіонального розвитку (!), будівництва та житлово-комунального господарства, яке займатиметься питаннями адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування.

Отож у нас тепер є міністерство, яке займається майже всім у цій країні (Мінекономіки) і міністерство, яке у своїй назві має функцію, за яку воно взагалі не відповідає. Ось такий український феномен.

Більш того, президент також вирішив перетрухнути кадри, звільнивши вчора Віце-прем'єр-міністра з питань регіонального розвитку Віктора Тихонова, який також був керівником мінрегіонбуду, а також його заступника пана Хиврича.

Цього очікували давно, а тому не дуже здивувалися. Питання полягає у тому, хто стане наступником. Видається, що це може бути Сергій Тулуб.

Ось такі чергові зміни. Це щоб ніхто не казав, що у сфері регіональної політики нічого не відбувається:-) Подій багато - ефекту малувато...

Яким має бути міжрегіональне співробітництво?

Вчора в новинах промайнула звістка про ІІ Форум регіонів України та суб’єктів Уральського федерального округу Росії, що відбувся у Києві. Ну нічого особливого, маленька така новина. Однак зараз я  займаюся аналізом досвіду транснаціонального та міжрегіонального співробітництва в Європі і тому тема для мене дуже актуальна.

Протягом Київського форуму деякі українські області укріпили свої торгівельно-економічні та науково-технічні зв'язки із деякими Російськими регіонами, такими як Тюменська, Свердловська, Курганська, Челябінська області, Ямало-Ненецький округ.

Певно дійсно є потенціал реалізації спільних проектів. Проте як зазначають самі урядовці, вони здійснюються в основному між великими підприємствами (обробних галузей промисловості). І тоді постає питання чому для такої співпраці не достатньо звичайних угод між підприємствами та між Урядами двох держав? Підписані міжрегіональні угоди навряд чи стануть у нагоді для налагодження співпраці між малим і середнім бізнесом двох країн (він здійснюється неформально і часто віртуально!).

Ціла купа угод наводить на думку про центрально керований та сильно простимульований процес без реальної ініціативи на місцях (інакше - це казковий збіг обставин!).

Якщо подивитись на карту та порівняти умови та фактори розвитку регіонів, то російські партнери виглядають дуже екзотично. Теорія і практика говорить про найбільший ефект співпраці між регіонами зі схожими умовами розвитку (приморські, прикордонні), схожими проблемами (та наявністю інструментів їх вирішення), компліментарними структурами економіки та активністю різних партнерів (від влади до бізнесу та громадянського сектору).

Без цих інгредієнтів угоди перетворюються на формальні інструменти "без душі і тіла" однак із помпою і символікою. Як наприклад це сталося із оголошеним пару років тому пактом співпраці між українськими областями, що був проголошений на Львівському Економічному Форумі у 2009 році. Угода є, а співпраця залишилася на тому самому рівні - регіони надають перевагу індивідуальному а не колективному баченню і вирішенню проблем. Саме тому певно центральна влада і продовжує ігнорувати регіони та наступає на їх самостійність, і чим далі, тим більше...

Як на мене угоди про міжрегіональну співпрацю мають носити не суто офіційний характер, а певним чином "слідувати" стопами місцевих компаній. Із регіонами, де спостерігається найвища концентрація партнерів що співпрацюють із місцевими компаніями, слід підписувати стратегічні угоди. Також слід рівнятися на кращих і укладати партнерства із ознаками "менторства" та передачі найкращого досвіду. Тоді ефект буде реальнj відчутним.

Конференція RSA: українські презентації

Як і обіцяла, публікую деякі презентації українських колег із нещодавньої конференції RSA у Ньюкаслі, яка була присвячена різним аспектам регіонального розвитку і регіональної політики в Європі та світі.

Теми досить різноманітні і дуже актуальні - від механізмів фінансування регіональної політики і місцевого розвитку у посткризовий період, особливостей інноваційної політики України, до траекторій розвитку міста Києва за останні роки. Також представлена презентація на більш "регіональну тему" - регіональні асиметрії на східному кордоні ЄС.

Презентації англійською мовою. Можливо незабаром на акцентах з'явиться ще декілька українських презентацій з конференції - я чекаю на відповіді колег.

Отож чотири презентації:

1. Olga Mrinska 'The economic crisis as an opportunity: the case of Kyiv'
2. Victor Chuzhykov and Oleksander Fedirko 'Comparative analysis of regional asymmetries of the EU Eastern periphery'
3. Olga Shevchenko 'New requirements for financing regional development in post-crisis Ukraine'
4. Tetiana Korneyeva 'Innovation policy and related trends in Ukraine'

Сподіваюся вам сподобається.

Як зруйнувати регіональну політику за 1 рік - короткий курс

Минулого тижня, коли у Ньюкаслі проходила конференція RSA - міжнародного форуму з питань регіональної політики та розвитку - атмосфера у кулуарах мала певний дисонанс і дискомфорт, також у деяких учасників могло виникнути відчуття існування паралельних світів.

З одного боку 450 експертів із різних куточків світу обговорювали найрізноманітніші аспекти регіональної політики, регіонального і місцевого розвитку, урбаністики, просторових аспектів зайнятості, освіти, інновацій, підприємництва та ін. З іншого боку це проходило в країні, в якій кожного дня, цеглина за цеглиною, розбирають підвалини регіональної політики і окремі її інституції.

Протягом року я часто писала про новини з британського "регіонального фронту". Останній пост можна прочитати тут. Однак одна річ описувати плани і потенційні політики, а інша дивитися на демонтовані інституції та сотні кваліфікованих кадрів, які втратили роботу та надію знайти нову за фахом. Бо в Британії у наступні 5 років попиту на спеціалістів у сфері регіональної політики не буде ВЗАГАЛІ. Звичайно деякі аспекти політики існуватимуть під іншими іменами і запаковані в інші обкладинки, однак цілісної системи немає.

Отож за останні місяці у восьми англійських регіонах закрилися Регіональні Офіси Уряду, які були започатковані ще при попередньому уряді консерваторів. Ще раніше були скасовані посади регіональних міністрів (які заради правди слід відмітити були досить символічними і малодієвими). Одночасно на половину скоротили штат у восьми Агенціях регіонального розвитку (АРР) (за виключенням Лондонської, яка правда теж реформується). АРР будуть остаточно закриті у березні 2012 року, а зараз вони поступово втрачають функції, гроші і людей. Адміністрування структурних фондів (зокрема ЄФРР) з липня передається у Міністерство громад і місцевого врядування (ось вам і децентралізація).

Також минулого місяця закрили досить успішну надрегіональну ініціативу - Північний Шлях (Northern Way) - що фінансувалася АРР трьох північних регіонів Англії і розробляла та впроваджувала просторову політику, спрямовану на підвищення конкурентоспроможності Англійської Півночі через інвестиції у транспорт, інновації, альтернативну енергетику та нові кваліфікації.

Новий уряд також ліквідував велику кількість регіональних органів управління у сфері медицини, освіти, культури, Аудиторську комісію що робила моніторинг ефективності роботи та витрат місцевих органів влади.

Одночасно скорочуються бюджети місцевих рад і відповідно витрати на стратегічне планування і економічну політику. Фонд регіонального зростання, який нещодавно відібрав першу хвилю проектів, в основному фінансує проекти запропоновані приватним сектором. Інвестиції у капітальну інфраструктуру регіонів та витрати на нові навички, кваліфікації, підтримку бізнесу зазнають драконівських скорочень.

Також кожен регіон Англії за останні три роки розробив два ключові стратегічні документи - Стратегію просторового розвитку і Стратегію економічного розвитку. Вони відповідно були "профільтровані" у стратегії розвитку окремих міст, графств і громад. Нині всі 16 документів опинилися у корзині для сміття. Без права повернення...

Але найбільше лякає навіть не це. На питання яким чином місцеві лідери Ньюкаслу або інших міст півночі (або півдня - без різниці) планують використовувати напрацювання АРР, регіональні стратегії, аналітичні інструменти та кваліфіковані кадри відповідь була одностайна - ніяк. Немає коштів, немає планів, немає бачення. І це після майже декади гігантських державних інвестицій у цю сферу. Тобто мільярди фунтів було витрачено марно...

Це не перший раз коли Великобританія робить поворот на 180 градусів щодо ставлення до регіонів та підходу до просторового розвитку країни. Періоди любові та розквіту вже були не раз затьмарені періодами занепаду та ігнорування. Нинішній льодовиковий період щодо регіональної політики теж колись кінчиться. Однак через 5, 10 або 20 років доведеться починати все з початку, з фундаменту, бо від існуючої системи ніц не лишиться.

Чудовий спосіб регулярно витрачати мільярди державних коштів, чи не так.

Конференція RSA. Інфраструктура не є панацеєю

Із цим висловом можуть погодитися особливо ті, хто останніми роками бував у Португалії або Угорщині і мав можливість прокатитись на авто по супер-модерним автострадам, де інші автомобілі зустрічаються не так вже й часто...

На конференції RSA поміж іншими був виступ представника OECР Енріке Гарчілазо, який дав стислий аналіз основних трендів у розвитку регіонів 34-x країн-членів ОЕСР. Одним із найбільш цікавих аспектів як на мене виявився аналіз чинників впливу на економічне зростання регіону.

На основі бази даних розвитку регіонів країн-членів ОЕСР з 1995 по 2007 рік і за допомогою різних статистичних методів експерти ОЕСР дійшли висновку, що найбільш важливим і "прямим" фактором впливу на динаміку економічного зростання є людський капітал (освіта, знання і навички). Чим вищий рівень розвитку людського капіталу, тим вищі темпи зростання регіональної економіки. Другим за важливістю фактором є інновації (наукові розробки, дослідження). Третім фактором виявилась інфраструктура, однак її вплив на економічне зростання проявляється лише у комбінації із іншими двома факторами - людським капіталом і інноваціями.

Більш того, нові об'єкти інфрастуктури мають вищий рівень віддачі у недорозвинених регіонах. Тоді як регіони-лідери, де вже є достатньо інфраструктури, демонструють нижчі за середні рівні віддачі.

Окрім того слід пам'ятати, що різні фактори мають різний період "віддачі". Якщо ефект від нових об'єктів інфраструктури та інвестицій в людський капітал можна побачити через 3 роки, то ефективність інвестицій в інновації можна відчути лише за 5 років.

Це гарна ілюстрація для фанатів великих інфраструктурних проектів, які очікують позитивного ефекту "буквально завтра" і які не мають бачення їх ролі за межами короткострокових і вузьких цілей (як наприклад це відбувається із багатьма об'єктами інфраструктури для Євро-2012 в Україні).  

Конференція RSA. Три типи сучасної регіональної політики

На конференції RSA у Ньюкаслі виступав один з найбільш поважаємих експертів у сфері регіонального розвитку і регіональної політики, автор Звіту для Єврокомісії «Програма реформування політики єднання» (2009)  Фабріціо Барка, генеральний директор Міністерства економіки і фінансів Італії.

Він дуже лаконічно сформулював три типи сучасної регіональної політики і я не можу не поділитися цією геніальною простотою.

Отож, три типи є наступними:

1. Політика яка ігнорує простір або «просторово сліпа політика» - не визнає просторового впливу окремих заходів та інструментів. Більшість заходів макроекономічної, фіскальної та секторальної політики є «сліпими».

2. Політика орієнтована на простір – визнає просторовий вплив і пропонує систему заходів для досягнення певного ефекту у соціально-економічному розвитку певного регіону. Центрально керована регіональна політика, яка ігнорує точку зору і пропозиції з місцевого рівня.

3. Політика що базується на території або place-based policy – перш за все орієнтується на інтереси і потреби певної території при визначенні пріоритетів та реалізації інструментів. Базується на місцевому знанні та досвіді. Це децентралізована регіональна політика, де центральний уряд залучає місцевих та регіональних партнерів від початку до кінця.

Насправді третій тип є комбінацією другого типу із місцевою експертизою і знанням.

До речі, за цим посиланням можна прочитати повний текст промови Комісіонера Йоганеса Хана на конференції RSA 19 квітня. Цікаво, що Хан є останньою потенційною жертвою європейських скандалів у сфері плагіату. Віденський університет цього тижня почав розслідування щодо його докторської дисертації, у якій вбачають елементи плагіату...

Конференція RSA. Сучасна регіональна політика: зміна парадигми

Цього тижня у Ньюкаслі, Великобританія, відбувається щорічна міжнародна конференція RSA «Регіональний розвиток і регіональна політика: виклики, вибір та реципієнти».

Оскільки це один з основних міжнародних форумів у сфері регіональної політики і місцевого розвитку, я вирішила присвятити декілька наступних постів новим ідеям, цікавим думкам і виступам протягом конференції. Також я продовжу минулорічну традицію і найближчим часом опублікую презентації на тему регіонального розвитку в Україні, які були представлені колегами під час конференції.

Почну з основного меседжу, який можливо і не зовсім новий, однак безперечно набуває масштабів офіційної позиції Європейського Союзу, урядів розвинених країн та міжнародної експертної громади.

Регіональна політика, як редистрибутивна політика, що спрямована на подолання диспропорцій та наближення рівнів соціально-економічного розвитку найбільш і найменш розвинених регіонів країни, залишилась у минулому. Сьогодні регіональна політика є політикою створення можливостей, спрямованою на розбудову сильних конкурентних регіонів через стимулювання і підтримку економічного зростання, інновацій, інфраструктури та людського капіталу. Зміна парадигми регіональної політики визнається як політиками та урядовцями (Комісіонер Йоганес Хан), так і експертами і аналітичними організаціями (ОЕСР).

Отож замість «створити і перерозподілити» головними дієсловами нині стали «дати можливість і підтримати». Окрім того, основними атрибутами нової парадигми регіональної політики є децентралізована багаторівнева система врядування, кооперація і залучення максимальної кількості партнерів на місцевому і регіональному рівнях. 

Щодо зміни підходу у регіональній політиці ЄС, то Комісіонер Хан сформулював нову модель наступним чином: інтегральний підхід до конкретної території (Integrated place-based approach). Це означає, що наступні програми підтримки регіонального розвитку ЄС матимуть більш комплексний характер, із багатьма складовими, комбінація яких дозволить досягти значного ефекту синергії, і вплив яких матиме більш системний і довготривалий характер. Одночасно, внаслідок дефіциту фінансових ресурсів, заходи матимуть більш концентрований характер, а загальна система вимагатиме більш жорсткого дотримання певних стандартів для отримання підтримки зі структурних фондів.

Далі буде...

Регіональна політика - чергова перетурбація

Як я й передбачала, регіональна політика покинула незручні пенати Міністерства регіонального розвитку і будівництва і знову опинилася у батьківських обіймах Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Про це свідчить сьогоднішній Указ Президента про зміну назви першого - на Міністерство будівництва та житлово-комунального господарства.

Експеримент з утворення окремого міністерства, яке б займалося питаннями регіонального розвитку, провалився. При чому він провалився ще чотири роки тому, оскільки регіональна політика ніколи не спромоглася зайняти пріоритетне місце у структурі Мінрегіонбуду, особливо коли у 2008 році нас поглинула криза і будівельний сектор впав у кому. Більш того, протягом трьох років Мінекономіки і Мінрегіонбуд сперичалися хто головніший і крутіший і лише наприкінці минулого року відбулося повне "кадрове відторгнення" регіональної політики з Мінекономіки. Але як ненадовго!

Шкода спеціалістів високого класу, доля яких тепер взагалі незрозуміла. Однак цікаве інше. Мінекономіки перетворюється на справжнього монстра, оскільки поступово поглинає функції десятка ліквідованих агенцій і комітетів (Держпідприємництво і Держстандарт  - одні з наймасштабніших трофеїв пана Клюєва). При законодавчому обмеженні кількості замміністрів (три) статус регіональної політики суттєво впаде, адже навряд чи вона матиме свого "власного" замміністра. Скоріш за все ми повернемося до 2003-04 років, часів Департаментів і міноритарних ролей.

Сподіваюся експертно-аналітичний ресурс Міністерства не буде втрачено, інакше перспективи розробки і впровадження ефективної регіональної політики, як цього бажає президент у 2011 році, виглядатимуть сумнівно...

До речі нагадую, що нещодавно я писала про те, чому регіональна політика в Україні є неефективною.

Європейський досвід без фанатизму

Я займаюся "будівництвом" мостів між європейською та українською регіональною політикою останні 15 років. При чому з обох берегів:-) Тому цей меседж повторювався мною сотні разів - не слід механічно і дуже заповзято копіювати європейську модель регіональної політики в Україні. На жаль не всі погоджуються...

Це не значить, що її взагалі не треба вивчати і моніторити. Навпаки, слід вивчати, і навіть ще детальніше ніж ми робимо це зараз, для того щоб зрозуміти її глибинні рушії та умови, а значить чітко окреслити обмеження при застосуванні в Україні - у державі із абсолютно відмінною культурою управління, державним устроєм, бюрократією і менталітетом.

Мене іноді дивують дуже шановані мною колеги і експерти, які зі спортивним запалом відстоюють ту чи іншу запозичену з ЄС (або США) модель регіонального управління, ігноруючи її практичні обмеження і не бажаючи іти на компроміси. На практиці модель може бути абсолютно непридатною для застосування в Україні. Вона або суперечить базовим законам, або засадам бюджетної політики, або не вписується в існуючу територіально-адміністративну систему (недосконалу, але нову ми отримаємо не скоро!), або ігнорує регуляторно-фінансові інструменти, які вже існують і тому їх не треба "створювати з нуля".

Я не хочу справити враження ретрограда - наша система територіального врядування більш ніж недосконала і потребує кардинальних змін. Однак не варто недооцінювати її позитивних рис і "практичності". Є речі, які змінювати не має сенсу і непотрібно. Є речі, перш ніж впроваджувати які треба рік-два проводити масштабні навчання управлінців всіх рівнів - щоб вони в'їхали в в нову систему координат і не сплюндрували її через брак знань і кваліфікації за 3-6 місяців. А таке вже було - зі стратегічним плануванням, підтримкою депресивних територій, бюджетним кодексом, програмно-цільовим методом, тендерами - список можна продовжувати!

А тому всі нововведення перш за все мають пройти "тест на реальність" - слід спробувати вписати їх в існуючу, навіть недовершену систему. І вже потім, після ґрунтовного аналізу неможливості руху вперед при статусі кво, пропонувати КОНКРЕТНІ і практичні варіанти зміни.

Візьмемо наприклад Державний Фонд регіонального розвитку України, про який я вже писала раніше. Це нова модна тема владної тусовки, особливо після Ради Регіонів у січні цього року. Президент наказав створити - ми кинулися виконувати. При чому кинулися до європейського досвіду і до вже готових "нарізок" запропонованих європейськими проектами технічної допомоги. І це правильно - не викидати ж на вітер мільйони вже витрачених Євро на техдопомогу.

Модель-фаворит пропонує нам створити Фонд на зразок новостворених фондів у нових країнах-членах ЄС. Їх специфіка полягає у тому, що там, як і у нас, до недавнього часу не існувало регіональної політики у її класичному (читай сучасному) розумінні. А тому в Єврокомісії була абсолютна свобода дій щодо моделювання нової адміністративної і фінансової системи. Однак паралельно вони "ліпили" інші елементи цих держав: конкурентну політику, промислову, фіскальну, сільськогосподарську та багато інших. Всі вони - складові однієї системи.  Регіональна політика із ними всіма переплітається і має відповідати стандартам, які в Україні не існують і не мають існувати. Хоча б до того часу, поки ми не станемо членом ЄС (а до цього ще далеко). Тому слід відрізняти "зерна від плевел" і використовувати ті елементи, які дійсно можуть бути нам корисними і не втягують нас у (поки що) непотрібну круговерть євроінституцій.



Насправді ж в ЄС не існує "ідеальної" моделі фонду регіонального розвитку. У багатьох країнах він взагалі відсутній, оскільки не є обов'язковою передумовою виплати європейських грантів, як це іноді змальовують українські експерти. Часто гроші із комунітарних структурних фондів направляються прямо через бюджети відповідних міністерств, відомств і їх регіональні відділення. Більш того, вони постійно змінюються - до недавнього часу розпорядниками регіональних фондів в Англії були АРР, але їх ліквідували і "вся влада" перейшла наверх до Міністерства громад і місцевого врядування... Головне тут - дисципліна виконання і дотримання встановлених і однакових для всіх стандартів.

Ми маємо шанс створити дієву українську модель. Для цього слід "чужого навчатись і свого не цуратись". Якщо не працюють українські моделі - наприклад інноваційно-інвестиційний фонд - то чому ми впевнені, що спрацює європейська? Адже питання не в тому, що модель погана, а в тому що виконавці можуть зіпсувати будь-яку, навіть таку "симпатичну". Тому слід знайти можливості вдосконалити процес виконання існуючих законів і нормативів (які теж до речі готувалися європейськими проектами і експертами, правда 10 років тому) перш ніж перебудовувати всю нормативну базу.

Руїни і їх майбутнє. Простір vs населення

Останнім часом я часто натрапляла на дуже цікаві джерела про міста і містечка, які перебувають у повному занепаді, при чому як в Україні так і за океаном. Масштаби руїни вражають.

Боляче дивитися на абсолютно закинуті грандіозні концерт-холи і бібліотеки Детройту, який за останні десятиліття втратив половину населення. І так само боляче дивитися на руїни Сніжного чи Тореза. Причини ті самі - деіндустріалізація, зміна глобального попиту, закриття промислових підприємств і видобувних шахт. На зміну індустріальному ландшафту приходять сервісні ландшафти офісів, аеропортів, логістичних центрів та ін. Однак це кому пощастило, кому ні - той продовжує життя на руїнах, що стають все більш вражаючими.

Питання у тому, чи слід протидіяти цьому майже природньому процесу, чи держава має всіляко пітримувати розорені міста і їх інфраструктуру. В Британії вже давно лунають заклики про "закриття" північних міст і переселення людей на південь, де є робочі місця. В Україні пан Тігіпко теж нещодавно озвучив варіант стимулювання "переміщення" трудових ресурсів із депресивних регіонів у регіони, де є необхідність у нових руках і головах. Однак ми настільки далекі від комплексного підходу до просторового управління економікою і ресурсами (в тому числі демографічними), що нічого доброго з цього плану не вийде.

Це одна із найстаріших дилем держуправління - "фінансувати простір" чи "фінансувати людей". Імперії як правило надавали перевагу простору - британські залізниці в Індії, наукогради у Сибіру. Часи економічного буму також сприятливі для територіальних ініціатив з метою пожвавлення економічної діяльності на переферії. Криза і скромні бюджетні кошти в результаті дають кіпу закритих проектів, знищених організацій і переорієнтацію на "підтримку людей". Спільнота економістів ділиться на два табори. Один табір енергійно захищає політику "гроші ходять за людиною" і майже насильного переселення безробітних мас із депресивних регіонів до "економічних полюсів росту". Інший табір лобіює запровадження чи продовження політики стимулювання потенційних точок зростання через преференції для бізнесу.


Зрештою вся політика соціально-економічного розвитку держави базується на необхідності балансувати попит із пропозицією, в тому числі у сфері трудових кадрів, промислових зон та підприємницької інфраструктури.

Якщо автопром Детройта майже вмер, то питання у тому, чи варто надалі розвивати місто через підтримку альтернативних видів економічної діяльності, чи дозволити йому вмерти? Якщо шахта Тореза закрилася, чи треба "закрити" все місто?

Років десять тому, прогулюючись з колегами центральними проспектами Харкова, ми заглянули у двори і були нажахані розрухою у двох кроках від серця першої столиці України. Мій польський колега почав робити фотки і зауважив, що мріє написати книгу про розруху у постсоціалістичних державах і як вона впливає на їх розвиток (надхнення певно від Девіда Ландеса). Тоді всі мої думки були лише у конструктивних перебудовах і я не могла зрозуміти "кайф" цієї теми.

А тепер розумію, і чим далі тим краще. Ставлення суспільства до антропогенного середовища є гарною ілюстрацією цінностей, пріоритетів і планів на майбутнє нації. Фізична деградація убраністичних або сільських просторів також є симптомом напрямку розвитку держави та стратегії просторового розвитку. Руїни не завжди означають занепад, якщо вони компенсуються розквітом в інших куточках країни.

В Україні руїн повно - від Калуша до Тореза, від Київської Борщагівки до Балаклави. Ось тільки проблема знайти дійсно масштабні точки росту. І тут мова не про нові бізнес-центри Києва чи мультиплекси Одеси. Мова про комплексні просторові рішення щодо розміщення факторів суспільного виробництва в умовах нової економічної моделі. У нас вони поки що відсутні (експертні шухляди не рахуються).

Фото: “Ruins of Detroit” by Yves Marchand and Romain Meffre 

Північ і Південь 150 років разом - вже чи все ще?

Цього тижня одна з моїх найулюбленіших країн - Італія - святкує 150 років із дня заснування або Risorgimento (об'єднання). Імператор П'ємонту Вітторіо Еммануеле ІІ об'єднав багато незалежних і таких різних регіонів - від Ломбардії і Венеції до Сицилії і Калабрії - разом у єдину державу, яка до того ніколи не існувала. Разом мали ужитися такі незалежні і сторіччями потужні (або ж слабкі) території.

Хоча вже невдовзі після утворення Італії з'явилося багато скептиків. Багата Північ ніяк не могла змиритися із необхідністю "підтягувати" бідний Південь. Ну що ж, 150 років потому, а Північ все ще багата, а Південь (Медзоджорно)  все ще бідний. І це незважаючи на десятиліття "убійних" інвестицій із державного бюджету та структурних фондів ЄС в інфраструктуру, підприємства, та робочі місця на Півдні.

А вже цього року на Італію чекає одна з наймасштабніших реформ, спрямована на фіскальну федералізацію. Завдяки реалізації пакету із восьми декретів (чотири із яких вже прийняті) регіони отримають ще більше свобод і повноважень у сфері генерування доходів та спрямування видатків. Цього вже багато років домагається Ліга Півночі - сепаратистська партія багатої частини країни, яка лобіює відділення Півночі та утворення незалежної Республіки Паданія.

Ліга Півночі, завдяки нестійкій позиції прем'єра Сильвіо Берлусконі, є учасником правлячої коаліції, а тому, нарешті, через багато десятиліть, може втілити свою мрію про фіскальну автономію у життя. Це означатиме зменшення суми грантів на вирівнювання, а значить -  зменшення фінансових потоків з Півночі на Південь.

Незважаючи на існуючі розбіжності, Італія справляє враження цілісної країни. Економічний розрив насправді не такий великий, як в інших країнах ЄС. Відповідно до нещодавно опублікованих даних Євростату щодо рівня ВВП на душу населення, різниця ніж найбагатшим регіоном рівня NUTS-2 (Ломбардія) і найбіднішими (Сицилія та Калабрія) сягає лише двократної відмітки. Для порівняння у Великобританії цей розрив є майже п'ятикратним.

Приклад Італії є цікавою і зовсім не поодинокою ілюстрацією того, як зовсім різні і не завжди люблячі один одного регіони уживаються в одній країні. Україна може знайти багато корисного не лише у власній історії, але й у сучасному міжнародному досвіді. Варто лише виділяти моделі врядування схожі на наші (корупція, політична нестабільність і загроза територіальної дезінтеграції - ці риси підходять під профіль як Італії так і України), та не впадати довірливо за "пакетними" рішеннями міжнародних консалтингових компаній, які були протестовані деінде... І тоді може станемо мудрішими.

Державний Фонд Регіонального Розвитку України - на старті

Багато друзів і колег вчора і сьогодні захоплено пишуть мені про чудову новину - Президент Янукович нарешті артикулював своє відношення до регіонального розвитку в Україні і наголосив на необхідності створення нової регіональної політики. Такої, яка б усувала регіональні диспропорції та сприяла гармонійному розвитку держави.

Все дуже вірно, музика для моїх вух. Хоча заради правди слід сказати, що така ж сама музика мені чулась і у Законі про стимулювання регіонального розвитку і у Державній Стратегії  регіонального розвитку України, які і понині є "працюючими" документами. Визначення проблем і окреслення необхідних змін сьогодні і у 2006-07 не дуже відрізняються один від одного. Бо проблеми нікуди не зникли і гармонійний розвиток різних регіонів країни залишається недосяжною метою. Вся проблема полягає у шляхах вирішення та фінансовому забезпеченні.

Однак сьогодні (вчора) президент пішов далі, і наголосив на необхідності створення конкретних інструментів підтримки регіонального розвитку, зокрема Державного Фонду регіонального розвитку. Нарешті багаторічна технічна допомога ЄС та інших донорів дала плоди, бо вони вже протягом як мінімум семи років наголошують на необхідності створення цільового фонду для вирішення проблем регіонального розвитку.

Я лише за такі зміни - амбітну стратегію розвитку, чітку програму дій та реальне цільове фінансування заходів щодо усунення бар'єрів на шляху економічного розвитку різних регіонів, які б відповідно мали підвищити рівень соціального розвитку місцевого населення та усунути найбільш деструктивні дисбаланси між регіонами.

Хоча слід мати реалістичні очікування - Чернівцям ніколи не стати Києвом. Існують об'єктивні фактори та умови економічного лідерства, що однак не має перешкоджати створенню бази для динамічного соціально-економічного розвитку у всіх регіонах - від Кіровограда до Волині. Слід лише дати їм можливість відкрити свій потенціал, а для цього слід надати регіонам більше повноважень і самостійності у прийнятті рішень та спрямування фінансових потоків. А це значить посилення фіскальної децентралізації, укріплення виконавчих органів місцевих рад та підвищення кваліфікації місцевих керманичів для ефективного управління розвитком територій.

Все що відбувається від часу обрання нинішнього президента говорить про зворотні тенденції - централізацію влади та зменшення повноважень органів самоврядування під тиском центральної влади (слід лише подивитися на останні події в Києві, Криму або Харкові, а також на деякі елементи адмінреформи). Тому дуже хочеться сподіватися, що дії, окреслені у вчорашньому виступі Президента, змінять цю негативну тенденцію.

Мені також імпонує ідея посилення міжрегіональної кооперації, оскільки регіони України продовжують дрейфувати в різні боки і нині дуже мало можливостей для спільних проектів та ініціватив. Однак хочу знову підкреслити необхідність у сильній об'єднуючій державницькій ідеї, відсутність якої нині сильно підриває єдність суспільства.

Якщо повернутися до 5-ти причин відсутності дієвої регіональної політики в Україні, про які я писала раніше, то озвучені вчора пріоритети вирішують проблему 4 і 5, однак навряд чи здолають перші три проблеми.

Також слід дивитися на ситуацію в Європі більш прагматично. Коли президент говорить, що «в Німеччині ви не побачите суттєвої різниці в зарплаті, рівні соціальної захищеності, можливостях для освіти й кар’єрного зростання між людиною, яка живе в маленькому місті, і мешканцем Берліну. І так в багатьох країнах Європейського Союзу» він не зовсім правий. Варто лише подивитись на катастрофічну еміграцію зі східних земель Німеччини, або розриви у зарплаті між мешканцями Лондона та Ньюкасла, я вже не кажу про регіональні відмінності у нових членах ЄС. Гармонія існує лише у Скандинавських країнах та невеликих європейських державах.

Ну і Європи Регіонів, про яку говорить пан Президент, звичайно на практиці не існує - це концепція розвинена Жаком Делором у 80-х, коли оптимізм щодо ролі ЄС як наддержавного формування був величезним і регіони мріяли про нівелювання ролі державних урядів та повноцінне формування регіонального об'єднання. Події останніх років у ЄС засвідчують повернення національного детермінізму та певне згортання  "регіоналізації" за умов жорсткого фіскального дефіциту.

А щодо регіональних відмінностей, то вони існуватимуть завжди, і було б наївно сподіватися на їх повне викорінення. Питання скоріше полягає у рівні припустимих диспропорцій - такому, який не перешкоджатиме єдності та конкурентності національної економіки. Хотілося б більше побачити і почути що думає Уряд і Президент з цього приводу.

P.S. Якщо вам сподобався цей пост, підтримайте автора на конкурсі українських блогів BUBA 2011. Залиште свій голос за цим посиланням. Дякую!