Продекламований розвиток - чергова інновація в українському врядуванні

Ви можливо не дуже високої думки про такий собі документ, як щорічна програма соціально-економічного розвитку України, яку щороку готує Кабмін. Певно тому, що у багатьох випадках документ є громіздким і недалекоглядним, таким собі реєстром поточних справ без бачення кінцевої мети. Однак гадаю проблема не в самих програмах, а у відсутності довгострокової стратегії розвитку держави, яку вже два десятки років ніяк не народить жоден Уряд України. Я декілька років тому брала участь у підготовці такої програми, точніше її розділу по регіональній політиці, і скажу вам, що це не найгірший шматок конструктиву, який народжують спеціалісти міністерств.

Але скоро ми маємо спати спокійно, бо Верховна Рада у першому читанні ухвалила законопроект №9665, згідно із яким Уряд взагалі звільняють від такої "нісенітниці" як підготовка програми соціально-економічного розвитку, яка як правило подається одночасно із Бюджетом на наступний рік. Ключовим документом, що визначатиме соціально-економічний розвиток країни на рік - від промислової і податкової політики до освіти і соціального захисту - має стати... щорічне послання Президента Верховній Раді. Одночасно цей законопроект передбачає звільнення ВР від такої дрібнички, як затвердження принципів бюджетної політики.

Ну що ж, дехто може сказати, що це цілком логічний крок у системі, де Президент консолідує владу в рамках нового конституційного устрою. Однак здається мені такий підхід накладає "лапу" президента на всі аспекти державного кошторису країни, без передачі йому прямої відповідальності за реалізацію державної соціально-економічної політики. Скажіть мені, яким чином Кабмін і Мінекономрозвитку зокрема може бути ключовим відповідальним органом у цій сфері, якщо не матиме можливості планувати свої дії на наступний рік? Чому б тоді взагалі не ліквідувати Кабмін та не перетворити Адміністрацію Президента на повнокровний орган виконавчої влади?

Черговий раз державотворчі інновації нинішнього Президента, які ж звичайно оголосять найреформатішими реформами за всю історію існування держави, не викликають нічого крім песимізму і депресії. Влада професіоналів знову доводить свою короткозорість і декларує головне бажання - повну монополізацію розподілу ресурсів та тотальне керування процесами розвитку держави Президентом. Про європейські принципи врядування тут здається вже ніхто і не збирається згадувати, бо подібні рішення нічого спільного з ними не мають.

Тобто готуйтеся, наступного разу новини про будівництво великих інфраструктурних проектів або закриття шкіл ви не прочитаєте на сайті Кабміну, а будете переварювати "з голосу" під час красномовного виступу В.Я. у ВР. Якщо звичайно ви його почуєте, через шумовий фон опозиції...

А може все ж таки вистачить штиків у ВР щоби завалити цю "інновацію"? Я дуже сподіваюся!

Різношвидкістний Євросоюз

Пам'ятаю на перших курсах університету, коли я заглибилася у солодкий світ євроінтеграції, мене дуже приваблювали різноманітні теорії і концепції розвитку Євросоюзу (на той час ще Європейського Співтовариства). Такі загадкові і привабливі назви - "концепція концентричних кіл", "різношвидкістна Європа". Із часом і зі збільшенням кількості членів ЄС теорія все більше примірювалась на практиці, і концентричні кола вже певним чином існують у вигляді різних клубів "за інтересами" - Євро, Шенген, безпека, трудове право.

Однак минулого тижня Європою здається почала блукати досить похмура примара "двошвидкістного Євросоюзу". Фінансова криза ніяк не випускає Єврозону зі своїх щупалець і вимагає все нових рішень та "закручування гайок". Загалом життєво необхідна нині жорстка фіскальна дисципліна різними країнами трактується по-різному. Одні вбачають у цьому силу самоочищення, інші - можливість зміцнити економічну наднаціональну складову врядування.

Пакт Євро, який 11 березня підписали 17 країн-членів Єврозони, відкриває нову сторінку у монетарному, фіскальному та фінансовому менеджменті в цих країнах з метою запобігання виникненню дефолтових ситуацій у майбутньому. З метою забезпечення виконання Пакту пропонується організувати більш формалізовану "Групу Євро", до якої не сильно запрошують 10 країн-членів, які насолоджуються власними національними валютами.

Однак "неєврівці" вбачають у цій реформі спробу створити дві касти членів ЄС - вищу, що складається із членів Єврозони, та нижчу, що складається із нечленів. Останні (досить слушно) побоюються, що за зачиненими дверима самітів Єврозони вирішуватимуться питання, які впливатимуть на економіку їх країн, однак на які вони не матимуть жодного впливу. Загалом спокійний  прем'єр Польщі Дональд Туск навіть досить драматично звернувся до колег: "Чому ви хочете нас принизити?".

Скоріш за все "єврівцям" не вдасться відсікти інших членів ЄС від важливих економічних рішень, однак ця ситуація відкриває ящик Пандори в сенсі деструктивного впливу "клубів" на динаміку інтеграції в ЄС та перспективи майбутнього розвитку. Чим більше членів, тим більше різних інтересів і тим важче знайти консенсус. Однак здається використання вагонів першого і другого класу може викликати у деяких вагонів бажання відд'єднатися від потягу ЄС... Без сильної, а головне ефективної та близької до громадян об'єднуючої інституційної бази Союз може розсипатись, як картковий будиночок.

Всі ці події цікаво і необхідно відслідковувати хоча б тому, що ми (або деякі з нас) все ще не втратили надії, що одного дня Україна може стати членом Євроклубу.

Однак останніми роками, коли мене питають, чи вірю я в те, що Україна колись стане членом ЄС, я завжди відповідаю, що так, однак навряд чи нам сподобається таке ЄС і навряд чи ми захочемо до нього приєднатися. Підозрюю, що не подобатиметься воно і старожилам.

Це ж треба, а я завжди вважала себе єврооптимістом...

Місцеположення як фактор успіху у часи Flat World

Більшість із нас знайомі із книгою Томаса Фрідмана "Плоский світ" (The World is Flat). Головний аргумент полягає  у тому, що зі стрімким розвитком сучасних технологій географічне розташування стає все менш важливим фактором у прийнятті рішення щодо розміщення економічної діяльності.

Деякі професії взагалі перестали потребувати "постійного місця прописки" і кінцевий результат створюється через віртуальні мережі, що об'єднують спеціалістів, які спокійно працюють у своїх домашніх кабінетах на фермі у Корнуолі або у панельному красені у львівському Сихові. Деякі компанії почали активно підтримувати "номадичні" моделі офісів, де не існує постійних робочих місць, а є великі кімнати, зі столами і диванами, де колеги, коли іноді приходять до офісу, можуть "пришвартуватися" до "материнського доку" за допомогою WiFi.

Однак чи дійсно ваша "географія" перестала буди важливою? Нині існує вже багато досліджень, які доводять, що у часи віртуальних мереж та інноваційних коммунікативних рішень персональний контакт залишається важливим. Найбільш творчі і віртуалізовані сегменти економіки також є одними з найбільш концентрованих - компанії та спеціалісти мають тенденцію локалізуватись десь поряд із колегами та конкурентами. Прикладів безліч - від фінансових центрів Нью-Йорку та Лондона до інноваційних кластерів Бангалору, Кембріджу і Силіконової долини.

Про цю тенденцію говорять і експерти Deloitte Centre of the Edge у Гарвард Бізнес Ревью. Автори статті Джон Хагел і Джон Сілі Браун наголошують на тому, що персональні контакти є не менш важливими за контакти у глобальній павутині і у соціальних мережах. Тобто простір все ще має значення у сучасному світі, незважаючи на стрімкий розвиток новітніх технологій.

Системна криза вимагає зміни системи управління

Останні декілька днів я провела на конференції Світового Банку у Будапешті, головною темою якої було обговорення наслідків економічної кризи для країн Центральної та Східної Європи та шляхів майбутнього розвитку "європейської економічної моделі". Наголос робився не стільки на короткострокові, скільки на довгострокові наслідки, і тому аналіз трансформаційних процесів сягав не останніх 3-х років, а останніх 20-ти, якщо не 50-ти.

В принципі нічого оригінального, оскільки за останні роки було стільки дискусій, книг та конференцій на цю тему, що голова іде обертом від рекомендацій та сценаріїв розвитку подій. Однак у цьому випадку цікавим було те, що обговорювали не те, яким чином слід покращити або підкорегувати існуючу систему, а якою має бути нова система управління економікою та розвитку суспільства, щоби запобігти виникненню криз такого масштабу. Експерти говорять про те, що системна криза вимагає системних, тобто революційних змін у підходах до управління державою та економікою (що не одне і те саме). Однак очевидним є і те,  що ті, хто живе цією системою і процвітає завдяки їй навряд чи можуть бути активними агентами змін.

Суспільство у його широкому розумінні має відігравати більш визначальну роль, але до цього його ніяк не можна підштовхнути - адміністративні пряники та палки тут безсилі. Соціальний капітал, який так важко виміряти і який так складно примножити, відіграє ключову роль і про це вже писало багато грандів сучасності - від Путнама до Флоріди.

Однак тренди суспільних настроїв у країнах Центральної, Східної та Західної Європи свідчать про зворотні процеси - люди стомилися від нестабільності і готові на суттєві поступки у демократичних засадах розвитку держави заради більшого порядку і стабільності. І я тут говорю не лише про Україну і Росію, але і про Польщу, Швецію, Францію, Велику Британію або Нідерланди. До влади тут приходять консервативно налаштовані лідери, які навряд чи зможуть генерувати нову систему цінностей для стійкого розвитку і процвітання у довгостроковій перспективі. Однак це не означає, що ми маємо припинити наші зусилля змінити речі радикально, скоріш їх треба примножити. І перш за все ми маємо змінити себе і своє оточення.