Нестерпна легкість репутації: корисні уроки

Твоя репутація - це твій капітал. Якщо її зруйновано, то як правило назавжди. Це особливо реально для людей творчих і високоінтеллектуальних професій. Хоча деякі люди в Україні, які відносять себе до цієї категорії, розсміються мені в обличчя після такого "стейтменту".

У країні, де "копіпейст" починається із середньої школи, 90% рефератів скачується з інтернету, а реклама компаній, які пишуть дипломи і дисертації, висить на великих бігбордах у центрі міста - це дійсно смішно. Сміються також наш президент і ще декілька сотень високих посадовців, які досить безболісно отримали дипломи і навіть наукові ступені, не поворухнувши для цього пальцем (ну якщо і поворухнули, то лише для того, щоб винагородити помічників).

У багатьох вишах є "спеціалісти" із підготовки дипломів-дисертацій (сама знаю таких), а у деяких інститутах існують цілі відділи письменників-невидимок (яскравий приклад - СОПС, який нещодавно з тріском закрили, хоча там захищався сам Янукович). Тобто плагіат у нас у крові та повітрі.

У світі все не так. У різних куточках глобуса минулого тижня було чути відлуння "плагіатських" скандалів. Спочатку міністр оборони Німеччини відмовився від ступеня кандидата наук, а згодом і взагалі подав у відставку. Причина - звинувачення у плагіаті в процесі написання дисертації.

З іншого боку Лондонська Школа Економіки (London School of Economics) розпочала офіційний розгляд звинувачень на адресу сина Муаммара Каддафі - Саіфа Аль-Іслама Каддафі - у плагіаті. Справа у тому, що він отримав ступінь магістра у цьому престижному університеті (як і багато моїх друзів та рідний чоловік:-)), а згодом  захистив дисертацію на тему "Роль громадянського суспільства у демократизації міжнародних організацій. Від "м'якої" сили до колективного прийняття рішень" (яка іронія!).

Коли минулого тижня у Лівії винищувачі почали скидати бомби на мирне населення, а снайпери засіли на горищах будинків у Тріполі та відстрілювали перехожих як кроликів - тоді наукова громадськість заворушилась. Спочатку вона була у шоці, почувши із вуст "прозахідного реформатора" - сина Каддафі - палкі промови із закликами до зброї та боротьби проти опозиціонерів-наркоманів підбурених західними імперіалістами. Потім вона почала розбиратися у "першоджерелах". І з'ясувала, що дисертація Каддафі-молодшого була побудована на "замовленому" дослідженні поважної бостонської компанії The Monitor Group (за яке він заплатив сам), а деякі фрагменти дослідження дуже нагадують інші тексти.

Не допомогло репутації LSE і те, що університет прийняв щедру пожертву від Фундації Саіфа лише декілька років тому - триста тисяч фунтів стерлінгів на підтримку навчання північноафриканських студентів. Нині університет запевнив власних обурених студентів та громадськість, що гроші будуть повернені. З одного боку LSE важко звинувачувати - університети завжди у пошуках високих опікунів та щедрих меценатів, особливо зараз, у часи фінансової скрути. Однак стало зрозуміло, що які б добрі не були наміри, слід більш уважно обирати донорів.

Не знаю чи Саіф Каддафі буде  обурений таким поворотом справ, чи йому все до лампочки. Однак для тих лідерів, яким не до лампочки, це гарний урок. Привиди минулого зажди можуть з'явитися у майбутньому. І одна річ, якщо твої "звершення" мають локальний характер (підроблені українські дипломи Кислінського, неіснуючі посади професора Зварича), і зовсім інша, якщо ти намагаєшся вийти на міжнародний рівень використовуючи домашні "примочки". Проблема у тому, що примусити мовчати вищу аттестаційну комісію в Німеччині набагато складніше ніж в Україні (де її взагалі можна ліквідувати!).

Бережіть репутацію!

Відносна прозорість влади: про скандали і їх наслідки в Україні і Британії

Уявімо ситуацію.

Ви депутат, у минулому ви мали високі посади у фінансовому секторі. зараз окрім депутатської зарплати та кількох спеціальних виплат ви сидете у раді директорів декількох компаній, іноді пишете книжки чи виступаєте із лекціями, що приносить вам додатковий дохід. І ось громадськість дізнається про те, що на гроші платників податків ви не лише подорожуєте країною та за її межі, але й будуєте будиночки для качок на пруду у власному садку, або робите вигляд, що орендуєте службову квартиру, яка насправді належить вам і гроші ви кладете у свою кишеню.

Уявили? Це ситуація не українська, а британська - у 2009 році весь світ, у тому числі українська громадськість, енергійно обговорював фінансові гріхи британських депутатів. Махінаціями це назвати неможна, адже більшість зловживань була зроблена в рамках існуючих правил і стандартів. Тим часом країною розгулювали криза, тисячі втрачали роботу і погоджувалися на скорочення зарплат. Тому  простому люду було складно будувати не лише будиночки для качок, але й платити за кредит власного будинку. В результаті маємо масштабний скандал і вимогу "крові".

Що в Україні висвітлювалось менш енергійно, так це наслідки скандалу - скільки депутатів втратили не лише свої мандати, але й місця у своїх партіях (декілька десятків). Скільки коштів було повернуто у казну через виплати тих депутатів, яких звинуватили у тринканні грошей (більше половини із 752 депутатів загалом виплатили казні біля 1,3 мільйони фунтів стерлінгів, що складає 2,5% від загальної суми витрат на депутатів за 2004-2009 рр), скільки судових справ було заведено (4 кримінальні справи) і які були вироки.

Також ми мало знаємо про те, що в результаті скандалу втратив своє місце спікер парламенту та пів дюжини міністрів, що у парламенті було запроваджено нові більш жорсткі стандарти на витрати депутатів, суми були зменшені у рази, а парламент отримав нового аудитора - Незалежну Організацію парламентських стандартів (Independent parliamentary Standards Authority - IPSA).

А тепер уявляємо іншу ситуацію - вся країна знає і це активно обговорюється в онлайн медіа (найменш заангажованих) які маєтки належать кому - від президента до лідера комуністичної партії. Люди, які ні дня не пропрацювали у приватному секторі і не мали власної справи (мова не про Ахметова або Клюєва) раптом починають носити годинники за десятки тисяч долларів, їздити на дорогущих авто, відпочивати на ексклюзивних курортах та допомагати своїм родичам зайняти теплі місця. Ці люди не лише не втрачають місця у парламенті, а отримують нові, більш "хлібні" посади, які обіцяють ще більші приватні зиски.

У цьому різниця між нашими "витратними" скандалами та аналогічними скандалами у розвинених країнах - там вони мають конкретні законодавчі, судові та особисті наслідки. Люди втрачають репутацію, посаду та перспективу публічної кар'єри назавжди за те, що більшість високопосадовців в Україні роблять щодня і при цьому навіть не ховаються.

У Британії політики втрачають позиції якщо громадськості стає відомо, що їх діти вчаться у приватній школі, тоді як він або вона сама відстоює стандарти загальної безкоштовної освіти. І не дай бог вам лікуватися закордоном - краще не повертатися на батьківщину...

І справа не в тому, що в Україні гидкі лікарні і більшість шкіл мають великі проблеми - тому яка нормальна людина з грошима буде користуватися такими безкоштовними послугами. Справа у тому, що якщо ти керуєш державою, то маєш власним прикладом надихати реформи у сфері освіти, медицини та ін. Інакше ситуація ніколи не зміниться і в Україні продовжуватиме існувати два класи людей - хто може (меншість) і хто не може (більшість).

Наші ж можновладці своїми діями продовжують надихати лише на одне - висилати всі свої статки і дітей закордон...

Податковий Кодекс як об'єднуюча сила нації?

Сьогодні (точніше вже вчора) на Майдані 2.0 сталося диво - Схід і Захід, а з ними Північ, Південь, Центр та інші географічно орієнтовані частини України стали пліч о пліч щоби висловити свій протест проти нового Податкового Кодексу. Я не буду аналізувати походження та довготривалість самої акції підприємців України проти прийняття Кодексу (відомим під псевдонімом КАТ - Кодекс Азарова Тігіпка), а також чи справді запропоновані реформи є драконівськими - експертів та бажаючих проаналізувати ці тренди і так достатньо.

Мене більш за все цікавить рушійна сила, яка наблизила здається такі далекі береги України. А чи насправді вони такі далекі? Чи дійсно Україна безнадійно розколота на мово-культурно-ментальні зони, чи це міф, який піддається руйнації. І чи не бажання побудувати конкурентну економіку та прагнення досягти успіхів самостійно, без надмірного контролю з боку держави, яка здається втратила зв'язок зі своїми громадянами, є магічним рішенням нашої "геополітичної поляризації"?

Просто практика показує, що і Схід і Захід має однаковий здоровий глузд та бачення майбутнього успіху країни. "Утром деньги - вечером стулья" вже не пройде. Підприємці хочуть знати як і скільки їх тяжко (а може і легко) зароблених податків піде на створення нормальних умов розвитку для всієї держави, а не для невеликої касти народних обранців та призначенців. Малий і середній бізнес, який став головною жертвою КАТа, як і 6 років тому, вирішив взяти справу у свої руки і примусити владу слухати тих, хто її обрав і хто її утримує.

Статистика говорить, що МСБ забезпечує 10% робочих місць та 9% ВВП України. Для того щоб Україна стала дійсно конкурентним гравцем  на світовій арені потрібно щоби ці відсотки бути вищими, а для цього влада має не контролювати, а всіляко підтримувати підприємництво, при чому на всій території держави, а не в окремих преференційних зонах. Сподіваюся цього разу влада зробить правильні висновки і, сама не відаючи того, допоможе різним регіонам України наблизитись один до одного, і не лише ментально, але й матеріально і соціально.

Імідж як двигун розвитку території - дійсне чи бажане?

Силу бренду або іміджу важко переоцінити у сучасному світі. Всі - від компаній по виробництву зубної пасти і туалетного паперу до політиків і науковців - працюють день і ніч над тим, щоби ми, споживачі і виборці, зробили правильний (на їх думку) вибір. Брендинг міст і територій є менш розореною нивою, хоча все більше і більше ініціатив з'являється і у цій сфері.

У великому світі багато міст і країн взяли на озброєння технології маркетингу та психології для покращення сприйняття їх території і відповідно для підвищення інвестиційної привабливості та "покращення вашого життя вже сьогодні". Для створення "зовнішнього" бренду часто використовуються великі заходи - спортивні, культурні  або не дуже. Наприклад Олімпіада (Пекін 2008), Чемпіонат Світу з футболу (ПАР 2010), або World Expo (Париж 1889) можуть відкрити нові горизонти та допомогти позбутися деяких застарілих кліше щодо того чи іншого місця.

З іншого боку іноді навіть не потрібно спеціальної нагоди, достатньо лише нового лідера для перегляду іміджу. Наприклад коли до влади у Великій Британії у 1997 році прийшли "Нові" лейбористи на чолі із Тоні Блером, то вони поставили за мету змінити імідж Британії як імперії без колоній, монархії де всі о п'ятій годині п'ють чай, а на сніданок їдять вівсянку, де Біг Бен і Букінгемський палац є найбільшими туристичними атракціями. Блер вирішив "омолодити" бренд UK, зберігши при цьому найцінніші "старі активи" (Оксбрідж, приватні школи, фінансова мекка), продемонструвати всьому світу досягнення бріт-попу, сучасних митців, архітекторів та науковців. Проект "Міленіум" (тисячоліття) був основним двигуном "омолодження" фізичного вигляду країни, яка за часів правління консерваторів суттєво пообтріпалася. В результаті у Лондоні з'явилося вже легендарне "Око", Тейт Модерн, міст тисячоліття, а у всіх інших більш-менш значимих містах країни теж з'явилися свої мости, галереї та супер-модерні офісно-готельно-ресторанно-житлові райони навколо давно закинутих доків та річок. Тому коли у 2007 році я переїхала у постіндустріальний Ньюкасл після десятирічної перерви, то була сильно шокована виглядом міста - його було просто не впізнати! Тепер світ може насолоджуватися новою Британією, але питання чи задоволені нею самі британці.

Для того щоб змінити "внутрішній" імідж міста або території потрібні інші ініціативи, більш демократичні та "приземлені". Місцеві жителі мають знову закохалися у місце де вони живуть, навіть якщо це загублене у часі монофункціональне депресивне містечко на Луганщині, або закинутий район Києва поряд із скляними вежами Нових Липок. А для того, щоб вони захотіли змінити його на краще потрібні більш локальні ініціативи на рівні вулиці чи мікрорайону, які б одночасно змінили фізичні якості та сприйняття певного місця.

Цікавим і цінним є досвід мікропроектів (grass root projects) у сфері placemaking (партисипативний процес планування та забудови публічного простору який би приваблював місцевих жителів і відвідувачів) у країнах Європи і Америки, коли свою думку можуть висловити всі зацікавлені громадяни і за бажанням вплинути на процес розвитку чи перепланування публічного простору. Я вже писала про "парасольковий" проект Creative Cities, є також ньюйоркський Project for Public Spaces, Cidade Creativa у Ріо або московський The Village, а також сотні мікропроектів.

В Україні теж повільно, але починають з'являтися подібні ініціативи, хоча поки що вони сконцентровані на "нематеріальних" цінностях, як наприклад бренд міста (Бренд города - дело горожан), або на естетичних та екологічних аспектах публічного простору (наприклад проект Urban X), які не потребують "заглиблення" у бюрократично-корупційний світ планування, дозволів, прав власності, будівництва і т.д.

Висновок такий - бренд важливий двигун прогресу міста або території, однак без конкретного наповнення, яке б віддзеркалювало цей імідж він не допоможе, а може навіть нашкодити. Якщо ми розрекламуємо місто як міжнародний центр інноваційних технологій, а по приїзді інвестори побачать одиноку групу залізобетонних споруд за високим сірим парканом із написом "технопарк" навряд чи вони захочуть залишитися надовго...

Системна криза вимагає зміни системи управління

Останні декілька днів я провела на конференції Світового Банку у Будапешті, головною темою якої було обговорення наслідків економічної кризи для країн Центральної та Східної Європи та шляхів майбутнього розвитку "європейської економічної моделі". Наголос робився не стільки на короткострокові, скільки на довгострокові наслідки, і тому аналіз трансформаційних процесів сягав не останніх 3-х років, а останніх 20-ти, якщо не 50-ти.

В принципі нічого оригінального, оскільки за останні роки було стільки дискусій, книг та конференцій на цю тему, що голова іде обертом від рекомендацій та сценаріїв розвитку подій. Однак у цьому випадку цікавим було те, що обговорювали не те, яким чином слід покращити або підкорегувати існуючу систему, а якою має бути нова система управління економікою та розвитку суспільства, щоби запобігти виникненню криз такого масштабу. Експерти говорять про те, що системна криза вимагає системних, тобто революційних змін у підходах до управління державою та економікою (що не одне і те саме). Однак очевидним є і те,  що ті, хто живе цією системою і процвітає завдяки їй навряд чи можуть бути активними агентами змін.

Суспільство у його широкому розумінні має відігравати більш визначальну роль, але до цього його ніяк не можна підштовхнути - адміністративні пряники та палки тут безсилі. Соціальний капітал, який так важко виміряти і який так складно примножити, відіграє ключову роль і про це вже писало багато грандів сучасності - від Путнама до Флоріди.

Однак тренди суспільних настроїв у країнах Центральної, Східної та Західної Європи свідчать про зворотні процеси - люди стомилися від нестабільності і готові на суттєві поступки у демократичних засадах розвитку держави заради більшого порядку і стабільності. І я тут говорю не лише про Україну і Росію, але і про Польщу, Швецію, Францію, Велику Британію або Нідерланди. До влади тут приходять консервативно налаштовані лідери, які навряд чи зможуть генерувати нову систему цінностей для стійкого розвитку і процвітання у довгостроковій перспективі. Однак це не означає, що ми маємо припинити наші зусилля змінити речі радикально, скоріш їх треба примножити. І перш за все ми маємо змінити себе і своє оточення.