Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи

29 жовтня 2012 р.

Вибори-2012 в Україні - нові регіональні актори

Результати парламентських виборів в Україні ще в процесі кристалізації, в тому числі за допомогою "підрахуїв" різних рівнів. Однак незалежно від остаточних цифр ситуація у сфері регіональної політики суттєво зміниться. У "силовий ландшафт" країни і її регіонів стрімко вривається 225 нових акторів - депутатів-мажоритарщиків.

У мене змішані відчуття до цієї категорії можновладців. З одного боку у багатьох країнах пряме представництво інтересів громадян у мажоритарних округах є позитивним явищем, оскільки "наближає" владу до народу, скорочує відстань між електоратом і його представниками. Але це спрацьовує у дійсно демократичних системах, де формування влади і її функціонування є прозорим і підзвітним. Коли в обраних депутатів не виростають крила і не з'являються німби над головою. Коли вони, навіть отримавши високі кабінети, не проти прошвирнутися вулицями міста/села і запитати у своїх виборців - які проблеми? чим можу вам допомогти? Коли у мої лондонські двері якось постукала міністр уряду і одночасно депутат по даному округу і запитала чи є в мене якісь побажання і проблеми, моя мама, яка саме була в гостях, чаєм поперхнулася. Бо в Україні такого не було і підозрюю ще не скоро буде (хоча може я не права, і Чумак чи Ємець колись постукають у наші двері:-)).

В Україні не так давно ми вже мали мажоритарщиків і їх діяльність, як правило, мала характер "перетягування ковдри на себе", тобто на свій округ, не зважаючи на реальний стан справ у даному регіоні. Для регіональної політики, що має відкривати можливості для підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів та територій через інструменти і заходи на основі об'єктивно визначених проблем, це є великою загрозою. Бо депутати-мажоритарщики, як правило, будуть лобіювати інтереси своїх округів - для отримання фінансових та інших ресурсів, і чим більше, тим краще. Однак підозрюю, що вони не будуть зважати на об'єктивну необхідність у цих ресурсах, на те, що в інших регіонах, де депутати не є такими "пробивними" або належать до "неправильних" політичних сил, необхідність у цих ресурсах є більшою.

Я не хочу бути песимістом (хоча це досить просто при нинішній владі в Україні, навіть дещо оновленій після 28 жовтня). Я хочу вірити, що українські регіони отримають ще із десяток ефективних адвокатів і законодавців, які створять оптимальні умови для розвитку не лише їх окремих округів, але й всієї держави. А не з'являться ще десяток "гальм" прогресивних змін та ефективної політики стимулювання розвитку регіонів, якої ми так потребуємо! А то може просто з'явиться ще десяток кандидатів на розрізання червоних стрічок та застольні промови?..

Побачимо як воно вийде.
  


5 березня 2012 р.

Державна стратегія регіонального розвитку України - забута мелодія для флейти...

Нещодавно я розмовляла із моїм старим другом, який робить дослідження у сфері впливу міжнародної технічної допомоги на реформу державного управління в Україні. Мене звичайно більш за все цікавить просторовий аспект управління, про що ми і говорили. Щоб підготуватися до нашой бесіди, я пройшлася старими архівами і перечитала декілька статей, які я написала років 5-8 тому. Одна з них мені особливо сподобалася, якщо це можна сказати про власну стару статтю:-)

На гребені реформаційної гарячки, у 2007 році, я написала для Regions про позитивні зміни, які очікуються в Україні із впровадженням у життя Державної стратегії регіонального розвитку (ДСРР) до 2015 року, а також із реалізацією довгоочікуваної територіально-адміністративної реформи (ТАР).

Але ось на дворі вже 2012-й рік, а віз як то кажуть і понині там. Амбітна ТАР була викинута на смітник майже у тому ж 2007 році, а ДСРР залишилася лише документом - без системного впровадження, експертного супроводу і майже без грошей. І трагедія в тому, що обидва документи були досить непоганими, базувалися на цілій купі іноземного досвіду, абсорбованого через українські реалії. Я ніколи не втомлюся сперичатися із деякими моїми колегами про те, що ДСРР є гарним документом і проблеми відсутності прогресу у сфері регіональної політики слід пов'язувати із нашою традиційною нездатністю впроваджувати гарні закони і регуляторні акти у життя.

А для тих хто цікавиться, чому ж таки ДСРР є гарним документом, пропоную почитати мою трохи бородату статтю, однак яка до сих пір не втратила актуальності, по причині відсутності будь-яких системних змін, прописаних у документі.

Ось посилання на статтю із досить корявою назвою (внаслідок невдалого редагування) "Reform in the context of political reforms and more assertive regional elites".

Пости по темі:
1. 20 фактів про розвиток регіонів України
2. 5 причин відсутності в Україні дієвої та ефективної регіональної політики

30 листопада 2011 р.

Нотатки з Грузії: Такий невловимий баланс сильної влади і громадської ініціативи

Сьогодні у Тбілісі у мене була цікава бесіда із колегою, який займається питаннями регіонального розвитку Грузії. Ми обговорювали ефективність реформ у різних сферах та "грузинське диво", а також їх неефективність і "зворотній бік" централізованого і ефективного "дива".

Колега сказав фразу, яку я сама часто згадую в контексті України - потрібен здоровий баланс між демократією та ефективністю прийняття рішень державною машиною. Миттєві досягнення майже неможливі у децентралізованій моделі управління, тоді як вона дозволяє більшого включення суспільства у процес формування та реформування публічних інституцій та послуг.

Квазі-тиранічний підхід, який також нині застосовується у Грузії, дає шикарні результати у деяких сферах, особливо у тих, де роль уряду, зокрема центрального, є вирішальною. Але інші сфери страждають від монополізму влади та відсутності політичної різноманітності та конкуренії. А з часом і у "оновлених" галузях (таких як дозвільна система, інфраструктура чи залучення інвестицій) може настати стагнація. І тоді владна вертикаль має стати менш вертикальною, але більш горизонтальною - і залучити різні кола громадськості, в тому числі опозиційні, до процесу реформування.

У нас в Україні поки що вистачає різнобарвності, хоча нинішня влада робить все, щоби створити монопартійну та монолідерську модель управління. Однак здається мені ми не вміємо скористатися своїм "багатством видів" і багатогранність здебільшого перетворюється на континуальні суперечки та протистояння.

А мало б бути навпаки, бо мобілізація цієї конкуренції ідей та підходів може принести значні результати, особливо у сфері місцевого і регіонального економічного розвитку, де головне - визначити унікальні можливості певної території і дати їй свободу в їх реалізації.

Але ж це така тонка штука, цей баланс! У нас поки що нуль по всіх фронтах. І різноманітністю не користуємося, і владна вертикаль нездатна здійснити вольові кроки у "стратегічних сферах", наприклад у дерегулюванні чи боротьбі із корупцією. Тут Грузії слід голосно сказати "браво"!

11 жовтня 2011 р.

Про регіональні відмінності та відмінні регіони

Мені звичайно дуже приємно, коли проблеми регіональних диспропорцій з'являються на шпальтах популярних видань і тому остання публікація у Кореспонденті про прірву у розвитку між столицею, містами-мільйонерами та іншими територіями України - бальзам на рани.

Важко сперечатися із більшістю експертів, процитованих у статті, що Україна конче потребує більшої децентралізації повноважень для того, щоб надати всім регіонам рівні можливості для розвитку. Правда у розріз із проголошеними гаслами про "всю владу регіонам" нинішній та й минулий уряд зробили все можливе для того, щоб повністю зав'язати владні та фінансові потоки на Києві. А саме місто Київ із сильного та автономного гравця перетворилося на маріонетку у руках призначеного президентом бюрократа. Чи пам'ятаємо ми, кияни, що за останній рік нас позбавили двох виборних представників наших інтересів - районних рад та дієвого мера? При чому нас про ці зміни ніхто не питав! Чим не символ подальшої централізації та посилення вертикалі влади "від президента до голови сільради".

Однак при всьому позитиві вражень від висвітлення проблеми регіонального розвитку мені не подобаються дослідження в результаті яких висновки такі "ситуація катастрофічна, рівень доходів (зарплати) у Києві у два рази вище ніж у більшості регіонів України". Це дуже поверхнева і неповна оцінка - а де картина по вартості життя? Цікаво було б подивитися на повний аналіз - яка різниця у вартості життя між Києвом та Херсоном? Чи знають читачі, що середні витрати на житло, харчі та транспорт у Києві можуть бути у рази вищі ніж у менших містах. Чи враховуємо ми у "вартість життя" екологічне, транспортне та інше навантаження, яке у великих містах із слабко регульованими правилами забудови, з'їдає левову частку позитиву і в результаті на лікарів доведеться витратити досить солідну суму (бо хто у нашій державі ще вірить у безкоштовну медицину і освіту?).

Аналіз Кореспондента вийшов по слідах двох широко висвітлених у пресі досліджень розвитку регіонів і міст України - аналітичного центру Universitas  та Міжнародного Центру Перспективних Досліджень. Обидва дослідження мали більш комплексний характер і аналізували не чисто фінансово-економічну складову міста чи регіону, але й більш широке коло показників. Звичайно "валового індексу щастя" (Gross Hapiness Index) там не слід шукати, однак стан міст і регіонів окреслений з точки зору комфорту та зручності для життя, а також можливостей для розвитку. Саме такий підхід я вважаю більш коректним.

Методику дослідження міст обласного значення аналітичного центру Universitas можна знайти за цим посиланням і вона відрізняється своїми акцентами на якість життя, якість міського управління та інформаційні аспекти розвитку міст - ранжування 178-ти міст обласного значення проведено без врахування ключових економічних показників (ВРП, рівень доходів чи рівень безробіття). Методика цікава, хоча деякі аспекти викликають у мене запитання. Результати - жити краще у невеликих містах півдня та заходу. А у лідерах - Калуш та Ялта. Якщо із Ялтою все зрозуміло, то щодо Калуша у мене виникають питання екологічного характеру (це місце антропогенної катастрофи). Це може означати, що екологічній складовій у методиці дослідження відведено незначну вагу.

Методику дослідження якості життя у регіонах України у післякризовий період МЦПД я не знайшла на їх сайті, однак там є презентація із основними моментами - посилання є на головній сторінці. Лідери - міста Київ та Севастополь. А загалом якість життя краща у західних областях, і дуже погана у східних (Донецька, Дніпропетровська та Луганська області займають останні місця).

Ці дослідження співпадають із моїм аналізом розвитку регіонів України. Головний висновок такий - в Україні відсутній ефективний механізм трансформації отриманого національного доходу у якість життя населення. Ми маємо парадокс, якого не має жодна інша країна (якщо у вас є протилежні факти, дайте мені знати) - регіони що виробляють найбільшу частку національного доходу мають найгіршу якість життя, а регіони-маргінали в економічному сенсі цього слова можуть забезпечити своєму населенню порівняно пристойні умови проживання.

І останнє, ми дуже любимо ілюструвати наші проблеми прикладами як живеться у інших країнах. Ми говоримо про позитив прикладу Німеччини і негатив Росії чи Китаю. Все вірно, однак слід враховувати політико-адміністративні та історичні фактори розвитку. Німеччина є найбільш поліцентричною країною Європи протягом століть, тому порівняна "рівність" регіонів та міст є логічною (читачам було б цікаво дізнатися, що розрив у зарплатні між Берліном та "західними" містами суттєво скоротився за 10 років).

Якщо б експерти заглянули у Великобританію чи Францію, то побачили б, що диспропорції у рівні розвитку Лондона та решти країни, або Парижу і решти Франції, відповідають українським, якщо не перевищують їх. Теж саме стосується Італії чи Іспанії. Тому пані і панове, в котрий раз говорячи про європейський досвід слід казати не лише "А", але й "Б". Бо читачам було б цікаво дізнатися, що найбільш поляризованою країною ЄС є Великобританія, а конкретно - місто Лондон, де найбагатші регіони знаходяться поруч із найдепресивнішими. І якщо ми почнемо аналізувати ситуацію у Києві (коли у нас нарешті з'явиться статистика), то побачимо, що розрив між Печерськом та Південною Борщагівкою або Оболонськими Липками та Троєщиною, є адекватним американо-афганському розриву... А це проблема не менш важлива, ніж диспропорції між Києвом та Херсоном.

Пости по темі:
1. 20 фактів про розвиток регіонів України
2. 5 причин відсутності в Україні дієвої та ефективної регіональної політики
3. Європейський досвід без фанатизму

9 вересня 2011 р.

Адміністративна реформа в Україні - початок без кінця

Отож я не помиляюся, через 10 мсяців після грандіозного "запуску" адміністративної реформи Президент сьогодні видає Розпорядження щодо оптимізації центральних і місцевих органів влади.  Воно передбачає (нарешті) фіналізувати положення і граничні чисельності апарату центральних огранів влади (ЦОВ), приведення кількості керівників ЦОВ до вимог законодавства. Одночасно розпорядження започатковує процес перетурбацій на регіональному та місцевому рівнях.

Тобто той хаос, який відбувається у центральних органах влади протягом 2011 року - коли ніхто не має впевненості ні у своїх функціях, ні у рівні відповідальності, ні у структурі, ні у чисельності - нині переміщається двома рівнями нижче. Це означає, що у гіршому випадку нам загрожує повний коллапс системи (нагадую, левова частка публічних послуг здійснюється місцевими і регіональними виконавчими органами влади), а у кращому - річна епопея із реструктуризаціями і звільненнями, яка закінчиться нічим, тобто статусом кво.

Ще ніколи адміністративна реформа в Україні не здійснювалася на такому непрофесійному рівні (щоби там не казали деякі толерантні експерти), із повним ігноруванням найкращих практик і пропозицій своїх власних експертів. Навіть після процесу скорочень у ЦОВ на початку 2000-х, створення і скасування інституту державних секретарів, не було такої пустки і повної прострації у рядах держслужбовців, які просто не розуміють що, а головне навіщо, відбувається.

Ніхто не сумнівається у необхідності проведення адмінреформи і територіальної реформи - державний апарат України гіпертрофований і заважає дихати бізнесу і простим громадянам. Однак будь-який процес реформ повинен мати чіткий план, графік реалізації, критерії оцінки успіху, він повинен базуватися на певних серйозних розробках та аналізі існуючої ситуації.

Здається мені, і не лише мені, у нинішній реформі цього просто немає! Ми спостегігаємо якісь конвульсивні рухи команди реформаторів, яка, використовуючи модний спік, запудрює нам мозок і маскує власну неспроможність стратегічного бачення та доведення справи до логічного і головне ефективного закінчення. Ця команда реформаторів в АП, яка безпосередньо відповідає за процес реформування, ігнорує наробки щодо адмінреформи, здійснені урядом протягом останніх десяти років, в тому числі коштом іноземних донорів. Ми просто викидаємо у вікно швидкістного потяга всі наші напрацювання і аналітику. Тобто викидаємо інструкцію з управління цим самим потягом, який рухається незрозуміло у якому напрямку.

Отож як завжди новини невеселі, і обіцяють нам купу неприємностей найближчим часом. А цього можна було б уникнути, якби в Україні була дійсно професійна і незалежна державна служба, відокремлена від політичного класу, який живе лише сьогоднішнім днем. Аби, аби...

Пости по темі:
1. Про адміністративну реформу в Україні
2. Регіональна політика - чергова перетурбація
3. Знову зміни, та чи зміни

25 серпня 2011 р.

20 фактів про розвиток регіонів України

20 - магічна цифра для України цього року. Ми святкуємо двадцяту річницю незалежності. Як для держави може й небагато, однак цифра більш ніж символічна зважаючи на нашу історію. І хоча не справдилося все те, про що мріялося два десятки років тому, є багато причин для святкування. Є також багато причин для того, щоб проаналізувати чого ми досягли і чому так мало (або багато).

Цими днями можна прочитати купу аналітики про досягнення і провали України, про цікаві факти і навіть "словник" сучасної України, який складається із ідіом сучасних політиків та простих українців. А мене як завжди тягне на регіональну тематику. Сиділа я і думала - а що сталося із українськими регіонами за останні 20 років, як змінився їх потенціал та можливості, які перетворення були ключовими і які несправджені надії шкодять більш за все їх майбутньому розвитку? Таких трендів і подій багато, а тому на знак пошани до ювілею я вирішила скласти двадцятку найбільш важливих на мою думку подій та трендів, які визначали і визначатимуть у майбутньому розвиток регіонів України.

Отож моя двадцятка виглядає так (не у порядку важливості):

1. Прийняття законів "Про місцеве самоврядування" (1997) та "Про місцеві державні адміністрації" (1999) створило міцну, але неефективну основу для функціонування територіальних одиниць різного масштабу. У системі існує багато нахльостів і розривів, дублювання і неузгодженості. Чисельні спроби реформування цих законів, в тому числі коштом західних донорів, поки що не дали позитивних результатів. 

2. Прийняття у 2001 році Бюджетного кодексу стало важливим етапом на шляху підвищення економічної свободи місцевих орагнів влади, "відкриття" фінансових відносин між центром і регіонами. І хоча за 10 років численна кількість поправок і нових корегуючих коефіцієнтів дещо нівелювали добрі наміри формул і нормативів розподілу доходів і видатків між областями, містами і районами, все ж таки важливість Кодексу для побудови більш цивілізованих відносин між центром і регіонами не слід недооцінювати.

3. Прийняття у 2006 році Закону України про Засади стимулювання регіонального розвитку, що базується на європейських принципах і підходах до регіональної політики. Хоча багато хто говорить про його недоліки та пропонують нові закони по цій же темі, проблема закону полягає не у його регресивності, а у невиконанні владою левової частки досить притомних зобов'язань, прописаних у законі. Невистачає грошей, знань і культури управління.

4. Депопуляція і еміграція - населення за роки незалежності скоротилося із 52 мільйонів до 45,5. При чому цей тренд продовжується і сьогодні. Відповідно Україні і її регіонам слід розробити економічну і соціальну модель, яка б відповідала вимогам старіючого і зменшуючогося населення.

5. Кінець науки про розміщення продуктивних сил - це позитив, бо нарешті є надія, що ми почнемо мислити про територію не через призму гектарів, поголів'я худоби та кількість вироблених на ХТЗ тракторів, а через кількість і якість нашого людського, соціального капіталу, нашу можливість прилаштовуватися до нових законів і правил функціонування глобальної економіки. Також у 2010 році влада закрила Раду по розміщенню продуктивних сил НАНУ, правда причини були політичні, а не науково-емпіричні...

6. Обласні, районні та міські ради як виборні органи є потенційно ключовим елементом для розбудови інституційної спроможності регіонів України. За правильної конфігурації влади та передачі виконавчих повноважень радам Україна зможе мати здоровий клімат для розвитку регіонів.

7. Економічні райони поступово перестають відігравати важливу роль в економіці, що можна пояснити переходом від центральної системи планування до ринкової економіки. Я не можу сказати що це ідеальна ситуація, однак області є базовим рівнем для здійснення регіональної політики. Хоча для великих інфраструктурних проектів є сенс використовувати сітку економічних районів для досягнення ефекту масштабу та раціональної концентрації зусиль і коштів.

8. Пропорційна система  виборів у місцеві (окрім сільських і селищних) і регіональні ради запроваджена у 2006 році стала серйозним випробовуванням для місцевих політичних еліт. Мажоритарна система мала цілу низку недоліків, однак повна "аперсоніфікація" влади на мікро- та мезо-рівні є неправильною. Правда здається зміни вже не за горами.

9. Ратифікація Україною Європейської Хартії про місцеве самоврядування у 1997 році. Це ключовий документ, який визначає права і обов"язки місцевих органів самоврядування і дія якого превалює над національним законодавством. На жаль у нас положення Хартії часто ігноруються і відкрито порушуються. Тому про саму Хартію ми як правило чуємо у контексті порушення її положень...

10. Входження західних сусідів України - Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії - до Євросоюзу.  Це створює багато можливостей, але й багато фізичних бар'єрів. Тим хто буває у різних куточках України помітна суттєва різниця у рівні розвитку східних і західних кордонів. А хто має можливість спілкуватися із місцевими лідерами, той особливо виділить роль ЄС та його фондів у розбудові потенціалу Західної України. Незважаючи на недосконалість трансформацій, що відбуваються на заході країни, слід створити механізми для передачі корисного досвіду та навичок іншим регіонам України.

11. Провал адміністративно-територіальної реформи Безсмертного після Помаранчевої Революції є прикрим фактом. Ми тоді були найближче до здійснення таких необхідних змін. Однак неграмотно побудована кампанія по просуванню реформи серед населення та місцевих лідерів поховала її живцев, разом із автором.

12. Роль міст, особливо мільйонників, у розвитку країни є визначальною. У нас є 5-6 великих центрів, що досить рівномірно розташовані по території України і які мають потенціал для "підтягування" всієї території до більш високих стандартів життя і економічного розвитку

13. Недосяжний Київ - столиця продовжує нарощувати свої економічні та людські м'язи. Навіть незважаючи на 15-відсоткове падіння економіки у 2009 році у столицю стікається левова частка інвестицій та податкових надходжень, а також інтеллектуального капіталу країни. Хоча слід зазначити, що порівняно із іншими європейськими країнами наша модель є непоганою - Київ не є гегемоном ні за часткою населення, ні за часткою у ВВП.

14. Урбанізація і вимирання сіл створюють зовсім інші ландшафти та стимулюють значну передислокацію ресурсів по території країни. Здається мені це мало хто аналізує і тим паче ще менше приймає до уваги при розробці програм розвитку галузей та територій.

15. Східно-західна дихотомія - український феномен. Я досліджую це питання вже більше десяти років і скажу вам, що не зустрічала такого в інших країнах. Промислово могутній Схід, який дає левову частку ВВП, експорту та податкових надходжень має найгірші по країні показники якості життя - від рівня смертності і захворювань, до якості навколишнього середовища і криміногенної ситуації. Одночасно економічно менш розвинений Захід має вищу якість життя. Центр і Південь знаходяться  десь по середині. Це свідчить про відсутність дієвих механізмів перетворення економічної могутності на соціальні стандарти (Схід), і про відсутність можливості використання соціального капіталу для створення бізнесу (Захід).

16. Острів АР Крим - це окрема система зі специфічною національною і ментальною картиною, це політизована і мілітаризована рекреаційна зона України. І найкращий тест для центральної влади - якщо їй вдасться нарешті зацікавити Крим і його мешканців Проектом "Україна", значить реформи мають надію на успіх і у національному масштабі. Поки всі спроби були фіговими...

17. "Схід і Захід разом" - кричалка часів Помаранчевої революції як ніколи свідчить про прірву між різними частинами країни. При чому прірва не стільки соціально-економічна, скільки ментальна. Ми разом незалежні 20 років і все ще сахаємось один одного. Хоча з іншого боку, Італія вже 150 років разом і незалежна, і до цього часу багато італійців не розуміють навіщо вони скочили у цю халепу і намагаються розвести різні регіони по різних кутах.

18. Скасування районних рад у місті Києві наприкінці 2010 року, при чому без публічних обговорень або референдуму - це є серйозним наступом на місцеве самоврядування в Україні і є поганим прикладом для інших міст і регіонів. А також гарним приводом для центральної влади посилювати владну вертикаль.

19. Створення Партії Регіонів є одним із найбільш негативних факторів впливу на "регіональний ландшафт" в Україні. По суті ця політична сила узурпувала категорію "регіон" і надала їй заполітизованого негативного контексту. Партії слід було б використати іншу назву, або підпорядкувати свої дії назві, бо сьогодні табличка і зміст мало відповідають один одному (окрім тотального фаворитизму мешканців одного регіону на керуючих посадах) Також постійна підміна понять у сфері регіонального розвитку на політичні та геополітичні терміни призводить до "вимивання" основ цієї сфери державної політики. Прикро.

20. Регіональні диспропорції в Україні існують і будуть існувати завжди. Хоча темпи збільшення "розриву" між найбагатшими і найбіднішими регіонами почали зменшуватися останніми роками, ми навряд чи зможемо побороти це негативне явище - цього не змогли зробити європейці після пів століття інтенсивної фінансової допомоги найбільш проблемним регіонам. Скоріше слід змиритися із незворотністю диспропорцій і сприймати їх як позитивне різноманіття. Звичайно для цього слід мати ряд запобіжників: (1) встановлений максимум розриву за декількома ключовими соціально-економічними показниками, (2) створення можливостей для всіх без виключення територій розкрити свій власний потенціал за умов більшої економічної та адміністративної свободи, (3) створення ефективних механізмів перерозподілу ресурсів між регіонами держави, які б не "вимивали" занадто багато ресурсів із регіонів, але одночасно підтримували соціальну консолідацію країни і її мешканців незалежно від їх місця проживання.

Я певно пропустила купу важливих фактів і подій. Тому якщо у вас є власні варіанти залишайте їх у коментарях!

Пости по темі:
1. Знову зміни, та чи зміни
2. Регіональна політика - чергова перетурбація
3. Європейський досвід без фанатизму
4. Державний Фонд Регіонального Розвитку України - на старті 
5. 5 причин відсутності в Україні дієвої та ефективної регіональної політики

19 серпня 2011 р.

Про ступені і про дослідників в Україні

Я на днях аналізувала цифри Держслужби статистики по витратах на наукові дослідження і розробки, а також по кількості компаній і дослідників в Україні. "Людські" тренди мене просто вбили - становище людського капіталу в Україні абсолютно не сприяє підвищенню рівня інноваційності її економіки.

Ні для кого не секрет, що кількість дослідників у нашій країні протягом 20-ти років незалежності катастрофічно знизилась. З одного боку це природній процес - люди старішають, виходять на пенсію або йдуть із життя, а реноме професії "дослідник" таке, що дуже мало свіжої крові надходить до цього організму. З іншого боку Україна була одним із найбільших донорів "мізків" і велика кількість українських дослідників нині працює в університетах та лабах десятків кран світу. Якщо говорити про загальну чисельність дослідників в Україні, то у 2010 році порівняно із 1991 вона впала у більш ніж три рази - із майже 300 тисяч до 90 тисяч.

Одночасно в Україні спостерігається феноменальне збільшення кількості людей зі ступенями кандидата та доктора наук. Відомо, що дослідник і людина зі ступенем це не одне й те ж саме. Бо кандидат наук може працювати в уряді або на підприємстві і не мати жодного відношення до дослідницької діяльності. Враховуючи "моду" на ступінь, яка охопила урядовців середньої і не дуже руки, зростання є очікуваним. Але масштаб вражає!

Наприклад у 1991 році на одного доктора наук припадало 36 дослідників. У 1995 році це співвідношення склало один до 18-ти, а у 2010 - один до 6-ти! За 20 років на фоні загального падіння дослідницького потенціалу України кількість докторів наук зросла майже у 2 рази.

По кандидатах наук відомості відсутні до 1995 року, але відтоді їх кількість зросла на чверть.

Якщо підсумувати кількість кандидатів і докторів наук, то їх кількість у 1995-2010 роках зросла майже на половину. А співвідношення кількості спеціалістів зі ступенями до кількості   дослідників зменшилося із 1 до 2.6 у 1995 році до 1 до 0.9 у 2010 році. Тобто нині в Україні людей зі ступенями на 10% більше ніж дослідників!

Мені здається,. що інфляція поняття науковець, яка сталася в Україні за останні 20 років, шкодить нашій науці і дослідженням не менш, ніж повне фінансове та владне занедбання. Одна річ, коли систематично не вкладаються інвестиції у фундаментальну науку та її коммерціалізацію, а інша, коли статус доктора або кандидата наук нині не викликає поваги та довіри.

Ринкові механізми отримання ступеню та цинізм всієї системи також не сприяє підвищенню популярності професії дослідника серед молоді. З іншого боку, там де ринок дійсно має допомагати науці і створювати когорту науковців-підприємців, у нас повний вакуум. Ні людей, ні програм, ні інституційної бази, ні грошей...

Про фінансові тренди напишу окремо.

Пости по темі:
1. Якими мають бути політично-орієнтовані дослідження? 
2. Дисертація на продаж 

3 липня 2011 р.

Локалізований оптимізм

Якщо останнім часом при спілкуванні із центральними органами влади України або при ознайомленні із практикою їх роботи та "прогресом" у реформуванні держапарату та покращенні нашого життя вже сьогодні у вас виникає відчуття безнадії, песимізму, розчарування та зневіри у те, що у нас колись може вийти щось путнє, то гадаю ви не одинокі.

Реформаторський запал уряду та президента, які вже перестали підпадати під категорію "нові", потроху затухає і я не думаю що це пов'язано із періодом відпусток... Дії влади є реакційними (вони реагують на проблеми), а не запланованими та такими, що спрямовані на запобігання негативним трендам. Складається враження повної відсутності стратегічного бачення. Голосно проголошені реформи у сфері територіально-адміністративної реформи, посилення місцевого самоврядування та регіональної політики перетворилися на пшик, що потроху зникає навіть у міністерських коридорах. У самих міністерствах немає міністрів, нових структур і чіткого розуміння того, що і хто буде робити. Тому спеціалісти департаментів заглибились у солодкий світ звітування та узгодження пустопорожніх планів та заходів.

Однак не все так погано. Якщо ви хочете ковтка свіжого повітря - їдьте "у глибинку", поспілкуйтеся із місцевими органами влади. Ви побачите, що затяжна криза не відібрала у людей оптимізму та бажання змінювати речі на краще. Вони знаходять вихід у безвихідних ситуаціях, вони мобілізують місцеві громади і бізнес, вони шукають альтернативні джерела фінансування, вони спілкуються один із одним і намагаються координувати дії, вони мають бажання дізнатися щось нове і впровадити це нове у себе вдома.

Звичайно не всі міста, райони та області є однаковими - вічні диспропорції є не лише у рівні соціально-економічного розвитку, але й у здатності місцевих лідерів мислити креативно, а діяти ефективно і згуртовано. Є "мертві зони", де локальний прогрес є таким же регресивним, як і національний. Але є багато дуже позитивних прикладів.

Шкода лише, що їх помічаєш лише коли проводиш "польові дослідження" (я зараз на львівщині). З Києва цього, на жаль, не видно. Якщо у вас є власні спостереження або ви знаєте про "канали" трансляції локального оптимізму та конструктивізму - дайте мені знати:-)

28 червня 2011 р.

Статус місцевих органів влади в Україні - офлайн

Останні декілька тижнів я багато часу провела на сайтах місцевих органів влади Львівщини та Закарпаття у пошуках корисної інформації та електронних адрес. Висновки неоднозначні.

З одного боку 90% райрад і райдержадміністрацій, а також 100% міськрад мають свої сторінки в Інтернеті. Однак більшість із них досить формальні, одразу кидається у вічі, що їх створення було мотивоване вимогою зверху, а не внутрішньою необхідністю чи бажанням побудувати новий канал спілкування із громадою.

Бо вебсайт рідко може стати таким двостороннім каналом, якщо тільки він не підключений до соцмереж або не має інтерактивного блоку, наприклад блог або чат із мером або керівником району. Та де там, на майже половині сайтів ви не знайдете навіть електронної адреси ради або адміністрації, вже не кажучи про департаменти та відділи. Їх список контактів складається із імен, посад, номерів телефонів та адрес.

Це певно відображає тренди віртуалізації суспільства та влади на дуже локальному рівні. Однак статистика говорить про те, що кількість користувачів інтернетом в Україні динамічно зростає, а спектр послуг, які можна отримати онлайн теж постійно розширюється. А оскільки місцева влада є одним із найбільших постачальників публічних послуг (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист та багато іншого), то певно їй вже час замислитися над віртуалізацією свого життєвого простору і необхідністю іти "у ногу з часом" та знаходити спільну мову із молодими громадянами, які є найбільш активними користувачами мережі.

Певно ще не скоро наші мерії будуть на відстані кліка, як я писала раніше. Однак надія є. Наприклад Львів та Київ мають досить пристойні сайти, хоча їх інтерактивності ще далеко до Сіетлу :-) Сподіватимемося на позитивний тренд, а може навіть на прорив!

P.S.: До речі, дружній блогер нещодавно написав про корисний захід по даній тематиці. Читати тут.

P.P.S.: Ілюстрація із http://techgenie.com

2 червня 2011 р.

Знову зміни, та чи зміни

У нашій улюбленій сфері (регіональна політика) чергова реформа. Нарешті президент затвердив положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі, яке віднині (знову) займатиметься питаннями регіональної політики.

Також він затвердив положення про Міністерство регіонального розвитку (!), будівництва та житлово-комунального господарства, яке займатиметься питаннями адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування.

Отож у нас тепер є міністерство, яке займається майже всім у цій країні (Мінекономіки) і міністерство, яке у своїй назві має функцію, за яку воно взагалі не відповідає. Ось такий український феномен.

Більш того, президент також вирішив перетрухнути кадри, звільнивши вчора Віце-прем'єр-міністра з питань регіонального розвитку Віктора Тихонова, який також був керівником мінрегіонбуду, а також його заступника пана Хиврича.

Цього очікували давно, а тому не дуже здивувалися. Питання полягає у тому, хто стане наступником. Видається, що це може бути Сергій Тулуб.

Ось такі чергові зміни. Це щоб ніхто не казав, що у сфері регіональної політики нічого не відбувається:-) Подій багато - ефекту малувато...

27 травня 2011 р.

Яким має бути міжрегіональне співробітництво?

Вчора в новинах промайнула звістка про ІІ Форум регіонів України та суб’єктів Уральського федерального округу Росії, що відбувся у Києві. Ну нічого особливого, маленька така новина. Однак зараз я  займаюся аналізом досвіду транснаціонального та міжрегіонального співробітництва в Європі і тому тема для мене дуже актуальна.

Протягом Київського форуму деякі українські області укріпили свої торгівельно-економічні та науково-технічні зв'язки із деякими Російськими регіонами, такими як Тюменська, Свердловська, Курганська, Челябінська області, Ямало-Ненецький округ.

Певно дійсно є потенціал реалізації спільних проектів. Проте як зазначають самі урядовці, вони здійснюються в основному між великими підприємствами (обробних галузей промисловості). І тоді постає питання чому для такої співпраці не достатньо звичайних угод між підприємствами та між Урядами двох держав? Підписані міжрегіональні угоди навряд чи стануть у нагоді для налагодження співпраці між малим і середнім бізнесом двох країн (він здійснюється неформально і часто віртуально!).

Ціла купа угод наводить на думку про центрально керований та сильно простимульований процес без реальної ініціативи на місцях (інакше - це казковий збіг обставин!).

Якщо подивитись на карту та порівняти умови та фактори розвитку регіонів, то російські партнери виглядають дуже екзотично. Теорія і практика говорить про найбільший ефект співпраці між регіонами зі схожими умовами розвитку (приморські, прикордонні), схожими проблемами (та наявністю інструментів їх вирішення), компліментарними структурами економіки та активністю різних партнерів (від влади до бізнесу та громадянського сектору).

Без цих інгредієнтів угоди перетворюються на формальні інструменти "без душі і тіла" однак із помпою і символікою. Як наприклад це сталося із оголошеним пару років тому пактом співпраці між українськими областями, що був проголошений на Львівському Економічному Форумі у 2009 році. Угода є, а співпраця залишилася на тому самому рівні - регіони надають перевагу індивідуальному а не колективному баченню і вирішенню проблем. Саме тому певно центральна влада і продовжує ігнорувати регіони та наступає на їх самостійність, і чим далі, тим більше...

Як на мене угоди про міжрегіональну співпрацю мають носити не суто офіційний характер, а певним чином "слідувати" стопами місцевих компаній. Із регіонами, де спостерігається найвища концентрація партнерів що співпрацюють із місцевими компаніями, слід підписувати стратегічні угоди. Також слід рівнятися на кращих і укладати партнерства із ознаками "менторства" та передачі найкращого досвіду. Тоді ефект буде реальнj відчутним.

20 травня 2011 р.

Якими мають бути політично-орієнтовані дослідження?

Сьогодні звернула увагу на свіже повідомлення на сайті Мінекономіки про публікацію останнього номеру журналу "Економіка України". Це видання фінансується за бюджетні кошти і спільно видається науково-дослідними установами Міністерств (економіки та фінансів) і Академією Наук.

Здавалося б, при нинішньому дефіциті бюджету та взагалі скудності коштів на дослідження та дорадчі послуги Уряд мав би дуже ретельно і вибірково ставитись до виділення коштів на дослідження, особливо у сфері економічної політики, політики соціального розвитку, державного управління, і вимагати дуже конкретних і актуальних розробок і практичних порад, які вже завтра можна було б впровадити у життя в урядових програмах, заходах, інструментах, а також в законах, стратегіях, розпорядженнях президента та інших регуляторних актах.

Коли читаєш короткі резюме статей "Економіки України" стає тоскно і млосно. Зрозумійте мене вірно - я не читала статті повністю, можливо вони супер-актуальні і практичні. Однак резюме, які пишуть саме для того, щоб зацікавити читача і змусити його прочитати весь опус, наводять на думку про занадто академічний стиль, стандартні підходи, стереотипні висновки і формальні рекомендації. Невже на такі політико-орієнтовані поради ми маємо витрачати додаткові бюджетні кошти? Можливо достатньо чисто академічних видань?

Коли нарешті ці крихти почнуть розподіляти прозоро і на конкурсній основі? Щоби не лише державні та академічні установи, але й аналітичні та "мізкові" центри могли спробувати свої сили у наданні Уряду серйозних аналітичних досліджень та конкретних сценаріїв і рецептів вирішення тих чи інших проблем.

Так роблять в Європі, Америці, Бразилії та десятках країн по всьому світу. Таким чином отримував кошти британський аналітичний центр ippr де я працювала декілька років. І в результаті наші ідеї опинялися на столі прем'єр-міністра, міністрів і ми цілком обґрунтовано говорили про те, які конкретні інструменти і реформи були запроваджені після публікації наших досліджень та політичних брифінгів і рекомендацій.

Я знаю точно, що один зі звітів, який я підготувала пару років тому по реформі регіонального врядування Англії, був прочитаний першими фігурами Британії і деякі його елементи запроваджені на практиці (попереднім урядом). В Україні таку гарантію мають одиниці неурядових організацій та експертів. І лише ті, які мають "вухо" і "гаманець" наближених до влади меценатів. А шкода, хто зна який клондайк знаходиться в експертних шухлядах та на експертних iPad. І лише рівний для всіх доступ до урядових дорадчих послуг може його "відкрити".

6 квітня 2011 р.

Регіональна політика - чергова перетурбація

Як я й передбачала, регіональна політика покинула незручні пенати Міністерства регіонального розвитку і будівництва і знову опинилася у батьківських обіймах Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Про це свідчить сьогоднішній Указ Президента про зміну назви першого - на Міністерство будівництва та житлово-комунального господарства.

Експеримент з утворення окремого міністерства, яке б займалося питаннями регіонального розвитку, провалився. При чому він провалився ще чотири роки тому, оскільки регіональна політика ніколи не спромоглася зайняти пріоритетне місце у структурі Мінрегіонбуду, особливо коли у 2008 році нас поглинула криза і будівельний сектор впав у кому. Більш того, протягом трьох років Мінекономіки і Мінрегіонбуд сперичалися хто головніший і крутіший і лише наприкінці минулого року відбулося повне "кадрове відторгнення" регіональної політики з Мінекономіки. Але як ненадовго!

Шкода спеціалістів високого класу, доля яких тепер взагалі незрозуміла. Однак цікаве інше. Мінекономіки перетворюється на справжнього монстра, оскільки поступово поглинає функції десятка ліквідованих агенцій і комітетів (Держпідприємництво і Держстандарт  - одні з наймасштабніших трофеїв пана Клюєва). При законодавчому обмеженні кількості замміністрів (три) статус регіональної політики суттєво впаде, адже навряд чи вона матиме свого "власного" замміністра. Скоріш за все ми повернемося до 2003-04 років, часів Департаментів і міноритарних ролей.

Сподіваюся експертно-аналітичний ресурс Міністерства не буде втрачено, інакше перспективи розробки і впровадження ефективної регіональної політики, як цього бажає президент у 2011 році, виглядатимуть сумнівно...

До речі нагадую, що нещодавно я писала про те, чому регіональна політика в Україні є неефективною.

4 квітня 2011 р.

Європейський досвід без фанатизму

Я займаюся "будівництвом" мостів між європейською та українською регіональною політикою останні 15 років. При чому з обох берегів:-) Тому цей меседж повторювався мною сотні разів - не слід механічно і дуже заповзято копіювати європейську модель регіональної політики в Україні. На жаль не всі погоджуються...

Це не значить, що її взагалі не треба вивчати і моніторити. Навпаки, слід вивчати, і навіть ще детальніше ніж ми робимо це зараз, для того щоб зрозуміти її глибинні рушії та умови, а значить чітко окреслити обмеження при застосуванні в Україні - у державі із абсолютно відмінною культурою управління, державним устроєм, бюрократією і менталітетом.

Мене іноді дивують дуже шановані мною колеги і експерти, які зі спортивним запалом відстоюють ту чи іншу запозичену з ЄС (або США) модель регіонального управління, ігноруючи її практичні обмеження і не бажаючи іти на компроміси. На практиці модель може бути абсолютно непридатною для застосування в Україні. Вона або суперечить базовим законам, або засадам бюджетної політики, або не вписується в існуючу територіально-адміністративну систему (недосконалу, але нову ми отримаємо не скоро!), або ігнорує регуляторно-фінансові інструменти, які вже існують і тому їх не треба "створювати з нуля".

Я не хочу справити враження ретрограда - наша система територіального врядування більш ніж недосконала і потребує кардинальних змін. Однак не варто недооцінювати її позитивних рис і "практичності". Є речі, які змінювати не має сенсу і непотрібно. Є речі, перш ніж впроваджувати які треба рік-два проводити масштабні навчання управлінців всіх рівнів - щоб вони в'їхали в в нову систему координат і не сплюндрували її через брак знань і кваліфікації за 3-6 місяців. А таке вже було - зі стратегічним плануванням, підтримкою депресивних територій, бюджетним кодексом, програмно-цільовим методом, тендерами - список можна продовжувати!

А тому всі нововведення перш за все мають пройти "тест на реальність" - слід спробувати вписати їх в існуючу, навіть недовершену систему. І вже потім, після ґрунтовного аналізу неможливості руху вперед при статусі кво, пропонувати КОНКРЕТНІ і практичні варіанти зміни.

Візьмемо наприклад Державний Фонд регіонального розвитку України, про який я вже писала раніше. Це нова модна тема владної тусовки, особливо після Ради Регіонів у січні цього року. Президент наказав створити - ми кинулися виконувати. При чому кинулися до європейського досвіду і до вже готових "нарізок" запропонованих європейськими проектами технічної допомоги. І це правильно - не викидати ж на вітер мільйони вже витрачених Євро на техдопомогу.

Модель-фаворит пропонує нам створити Фонд на зразок новостворених фондів у нових країнах-членах ЄС. Їх специфіка полягає у тому, що там, як і у нас, до недавнього часу не існувало регіональної політики у її класичному (читай сучасному) розумінні. А тому в Єврокомісії була абсолютна свобода дій щодо моделювання нової адміністративної і фінансової системи. Однак паралельно вони "ліпили" інші елементи цих держав: конкурентну політику, промислову, фіскальну, сільськогосподарську та багато інших. Всі вони - складові однієї системи.  Регіональна політика із ними всіма переплітається і має відповідати стандартам, які в Україні не існують і не мають існувати. Хоча б до того часу, поки ми не станемо членом ЄС (а до цього ще далеко). Тому слід відрізняти "зерна від плевел" і використовувати ті елементи, які дійсно можуть бути нам корисними і не втягують нас у (поки що) непотрібну круговерть євроінституцій.



Насправді ж в ЄС не існує "ідеальної" моделі фонду регіонального розвитку. У багатьох країнах він взагалі відсутній, оскільки не є обов'язковою передумовою виплати європейських грантів, як це іноді змальовують українські експерти. Часто гроші із комунітарних структурних фондів направляються прямо через бюджети відповідних міністерств, відомств і їх регіональні відділення. Більш того, вони постійно змінюються - до недавнього часу розпорядниками регіональних фондів в Англії були АРР, але їх ліквідували і "вся влада" перейшла наверх до Міністерства громад і місцевого врядування... Головне тут - дисципліна виконання і дотримання встановлених і однакових для всіх стандартів.

Ми маємо шанс створити дієву українську модель. Для цього слід "чужого навчатись і свого не цуратись". Якщо не працюють українські моделі - наприклад інноваційно-інвестиційний фонд - то чому ми впевнені, що спрацює європейська? Адже питання не в тому, що модель погана, а в тому що виконавці можуть зіпсувати будь-яку, навіть таку "симпатичну". Тому слід знайти можливості вдосконалити процес виконання існуючих законів і нормативів (які теж до речі готувалися європейськими проектами і експертами, правда 10 років тому) перш ніж перебудовувати всю нормативну базу.

27 лютого 2011 р.

Книжкове рев'ю: "Плаский світ" Фрідмана і його наслідки для України

The World Is Flat 3.0: A Brief History of the Twenty-first CenturyПерше видання книги Томаса Фрідмана "Плаский світ. Коротка історія 21-го сторіччя" побачило світ у 2005 році і з тих пір вийшло ще два оновлених видання.  Багато хто прочитав цю книгу років п'ять тому, а я дійшла до неї лише пару місяців тому. Однак думаю що більшість її тез не втратили своєї актуальності і зараз, а можливо навіть піднялись у ціні. Тому хочу поділитися своїми думками щодо плаского світу за версією Фрідмана (дуже коротко)  в контексті розвитку України.

Я читала друге видання книги 2006 року в оригіналі оскільки так зручніше - назва англійською The World Is Flat, The Globalized World in the Twenty-First Century. Release 2.0

Лауреат Пулітцерівської премії, колумніст New York Times Томас Фрідман дуже добре викладає низку фактів та трендів і гарно генералізує технологічні, соціальні, геополітичні та економічні зміни, що призвели до появи "Глобалізації. Версія 3". Хоча мені як географу не імпонує назва "плаский", оскільки геоід (форма Землі) навряд чи зможе так сильно сплющитись, навіть під тягарем оптоволоконних телекоммунікаційних мереж. Мені більше подобаються терміни сплющений чи деформований (щось зі сфери ментальних карт), хоча вони мають досить негативний присмак...

Загалом дуже рекомендую почитати цю книгу хоча б для того, щоб в короткій і зрозумілій формі побачити комплексну картину того, що відбувається в різних кутках світу - від Сан Франциско до Бангалору (хоча звичайно книга переповнена американськими прикладами і паралелями). А також для того, щоб мати "матрицю" для порівняння процесів, що відбуваються в Україні та інших країнах світу. Порівняння, на жаль, свідчить не нашу користь - більшість країн схожої з Україною суспільно-економічної формації вирвались далеко вперед і нині ми поступаємося не лише традиційним конкурентам, але й країнам, із якими нам раніше соромно було себе порівнювати.

Фрідман говорить про три базові речі, на які країни мають спиратися, якщо хочуть стати успішними у сучасному пласкому світі:

(1) розвинена інфраструктура для "підд'єднання" якомога більшої маси співгромадян до глобальної світової платформи - від дешевого швидкістного інтернету до доріг та аеропортів;
(2) правильний тип освіти, який стимулює велику кількість молоді до інноваційної та коллаборативної діяльності;
(3) правильний тип врядування, який би забезпечував безперервний продуктивний зв'язок між співгромадянами і глобалізованим світом. А це стосується всього комплексу публічних послуг - від фіскальної та монетарної політики до главенства права і прозорості процесу прийняття рішень (антипод коррупції).

А розпочати треба із внутрішнього аналізу стану справ у країні та об'єктивного резюме можливостей та неможливостей країни бути конкурентною на світовій або хоча б регіональній арені. Чим більш чесними ми будемо самі із собою щодо наших недоліків та прогалин, тим швидше ми почнемо працювати над їх усуненням.

Рік тому, ще нова влада, мала всі можливості зробити об'єктивний SWOT аналіз стану розвитку України та підготувати реальну але амбіційну стратегію по виходу з кризи. Як би нам гарно не розповідали про досягнення та кроки на шляху виведення України у "двадцятку найбільш конкурентних країн світу" (слова Президента Януковича), дії говорять про протилежне. Ми не фіксуємо проблеми, а скоріше їх наслідки, при чому навіть не головні. Нинішні  так звані реформи, особливо у таких ключових сферах як освіта, наука, судочинство, податкова та регуляторна політика, не вирішують дійсно важливих проблем і у кінцевому рахунку ми як нація і як економіка продовжуватимемо сповзати у безодню "майже розвинених", "майже демократичних", "майже відкритих".

А "майже" нині не підходить. Слід робити ставку лише на досконалість, і тоді можливо ти досягнеш рівня "середняка". Я не говорю тут про прорив на рівні Китаю, Індії чи Бразилії, які правильно проаналізувавши ситуацію, зробили значний прогрес у всіх трьох базових складових успіху у пласкому світі. Слід подивитися хоча б на Грузію, Чилі або Ботсвану, і тоді майбутнє України стає зрозумілим і дуже депресивним.

Ми робимо не ті наголоси, а такі обмежені і дорогі ресурси (у буквальному сенсі - ми платимо високі відсотки) ми розпорошуємо на підприємства  вчорашнього дня та інфраструктуру сьогоднішнього. Ми не бачимо майбутнього, не створюємо його і тому наше місце у завтрашньому пласкому світі будемо визначати не ми, а за нас.

Книгу Фрідмана було перекладено українською так що її досить просто купити у книгарнях, наприклад у Книгарні Є за 86 гривень - ось посилання.

25 січня 2011 р.

Державний Фонд Регіонального Розвитку України - на старті

Багато друзів і колег вчора і сьогодні захоплено пишуть мені про чудову новину - Президент Янукович нарешті артикулював своє відношення до регіонального розвитку в Україні і наголосив на необхідності створення нової регіональної політики. Такої, яка б усувала регіональні диспропорції та сприяла гармонійному розвитку держави.

Все дуже вірно, музика для моїх вух. Хоча заради правди слід сказати, що така ж сама музика мені чулась і у Законі про стимулювання регіонального розвитку і у Державній Стратегії  регіонального розвитку України, які і понині є "працюючими" документами. Визначення проблем і окреслення необхідних змін сьогодні і у 2006-07 не дуже відрізняються один від одного. Бо проблеми нікуди не зникли і гармонійний розвиток різних регіонів країни залишається недосяжною метою. Вся проблема полягає у шляхах вирішення та фінансовому забезпеченні.

Однак сьогодні (вчора) президент пішов далі, і наголосив на необхідності створення конкретних інструментів підтримки регіонального розвитку, зокрема Державного Фонду регіонального розвитку. Нарешті багаторічна технічна допомога ЄС та інших донорів дала плоди, бо вони вже протягом як мінімум семи років наголошують на необхідності створення цільового фонду для вирішення проблем регіонального розвитку.

Я лише за такі зміни - амбітну стратегію розвитку, чітку програму дій та реальне цільове фінансування заходів щодо усунення бар'єрів на шляху економічного розвитку різних регіонів, які б відповідно мали підвищити рівень соціального розвитку місцевого населення та усунути найбільш деструктивні дисбаланси між регіонами.

Хоча слід мати реалістичні очікування - Чернівцям ніколи не стати Києвом. Існують об'єктивні фактори та умови економічного лідерства, що однак не має перешкоджати створенню бази для динамічного соціально-економічного розвитку у всіх регіонах - від Кіровограда до Волині. Слід лише дати їм можливість відкрити свій потенціал, а для цього слід надати регіонам більше повноважень і самостійності у прийнятті рішень та спрямування фінансових потоків. А це значить посилення фіскальної децентралізації, укріплення виконавчих органів місцевих рад та підвищення кваліфікації місцевих керманичів для ефективного управління розвитком територій.

Все що відбувається від часу обрання нинішнього президента говорить про зворотні тенденції - централізацію влади та зменшення повноважень органів самоврядування під тиском центральної влади (слід лише подивитися на останні події в Києві, Криму або Харкові, а також на деякі елементи адмінреформи). Тому дуже хочеться сподіватися, що дії, окреслені у вчорашньому виступі Президента, змінять цю негативну тенденцію.

Мені також імпонує ідея посилення міжрегіональної кооперації, оскільки регіони України продовжують дрейфувати в різні боки і нині дуже мало можливостей для спільних проектів та ініціватив. Однак хочу знову підкреслити необхідність у сильній об'єднуючій державницькій ідеї, відсутність якої нині сильно підриває єдність суспільства.

Якщо повернутися до 5-ти причин відсутності дієвої регіональної політики в Україні, про які я писала раніше, то озвучені вчора пріоритети вирішують проблему 4 і 5, однак навряд чи здолають перші три проблеми.

Також слід дивитися на ситуацію в Європі більш прагматично. Коли президент говорить, що «в Німеччині ви не побачите суттєвої різниці в зарплаті, рівні соціальної захищеності, можливостях для освіти й кар’єрного зростання між людиною, яка живе в маленькому місті, і мешканцем Берліну. І так в багатьох країнах Європейського Союзу» він не зовсім правий. Варто лише подивитись на катастрофічну еміграцію зі східних земель Німеччини, або розриви у зарплаті між мешканцями Лондона та Ньюкасла, я вже не кажу про регіональні відмінності у нових членах ЄС. Гармонія існує лише у Скандинавських країнах та невеликих європейських державах.

Ну і Європи Регіонів, про яку говорить пан Президент, звичайно на практиці не існує - це концепція розвинена Жаком Делором у 80-х, коли оптимізм щодо ролі ЄС як наддержавного формування був величезним і регіони мріяли про нівелювання ролі державних урядів та повноцінне формування регіонального об'єднання. Події останніх років у ЄС засвідчують повернення національного детермінізму та певне згортання  "регіоналізації" за умов жорсткого фіскального дефіциту.

А щодо регіональних відмінностей, то вони існуватимуть завжди, і було б наївно сподіватися на їх повне викорінення. Питання скоріше полягає у рівні припустимих диспропорцій - такому, який не перешкоджатиме єдності та конкурентності національної економіки. Хотілося б більше побачити і почути що думає Уряд і Президент з цього приводу.

P.S. Якщо вам сподобався цей пост, підтримайте автора на конкурсі українських блогів BUBA 2011. Залиште свій голос за цим посиланням. Дякую!

20 січня 2011 р.

Україна - нерайдужний прогноз на майбутнє

Сьогодні я відповідала на питання анкети-прогнозу експертів  для Euromoney щодо ризиків розвитку країн світу у 2011 році. Із прогнозів для групи країн у сфері моїх інтересів найбільш депресивним виявився, досить очікувано, прогноз для рідної України.

Питання стосувалися економічного розвитку, інституційного середовища і політичної стабільності. Більше половини моїх оцінок були у нижньому квентилі або половині.

І справа не в тому, що в Україні високий державний борг, бо багато держав світу мають куди тяжчий тягар і за правильної економічної політики його можна позбутися у досить притомні терміни. І справа також не в тому, що Україна щороку "меншає" на 200-300 тисяч людей (останні цифри Держкомстату чи як він там зараз називається говорять про реверс демографічного "вибуху" оскільки народ не так активно народжує дітей, однак все ж так активно вмирає) - старішає весь "золотий мільярд".

Справа у питаннях політичної культури, прозорості влади, очікуваності регуляторних змін та справедливості судової системи - всі ці категорії у нас наближаються до нуля, при чому це наближення особливо прискорилося за останній рік.

І яка прогнозованість влади можлива, якщо будь-який привід (чи то мітинг на День Соборності, чи то серія вибухів у Макіївці) будуть використані для подальшого закручування гайок. Коли антикорупційні закони відміняються через тиждень після їх входження в дію. Коли Податковий Кодекс приймається без врахування думки підприємців та експертів, швиденько переробляється за ніч, і входить в силу із досить косметичними змінами, що не обіцяють нічого доброго і так занедбаному малому і середньому бізнесу?

Закручуйте гайки, будь ласка. Тільки перестаньте називати це демократією та відкритою ринковою економікою. Називайте речі своїми іменами. Поверніться до (російських) витоків -  регульована ринкова економіка та керована демократія...

11 січня 2011 р.

Тренди 2011

Свята закінчились, починається робочий рік. І почати його хочеться із панорамного огляду - куди прямувати, що робити. Досить часто "що робити" починає втрачати чіткі обриси десь у березні - до нової хвилі надхнення у квітні-травні. Однак важливо не загубити власний компас і карту, і рухатись у правильному напрямку.

Цікаво подивитися на глобальні орієнтири, які тим чи іншим чином можуть впливати на розвиток глокальної економіки і суспільства у 2011 році. Ви вже певно читали купу "передбачень" на цей рік - від Економіста до гороскопа. Я також не можу відмовити собі у завоволенні почати Регіональні Акценти 2011 із трендів, які, на мою думку, є важливими, або за якими слід спостерігати, бо вони дуже скоро можуть такими стати.

Ось сім трендів на 2011 рік (не шукайте магії у цифрах):

1. Нумерологія - цього року як ніколи люди будуть казитися від цифр. У всьому винен номер року - 2011. Навіть я не змогла уникнути спокуси використати 11.01.2011 як дату "повернення до пера". Однак якщо серйозно, то цього року Земля перетне новий рубіж - населення планети досягне 7 мільярдів і на цьому не зупиниться. Такі нумерологічні дива будуть спонукати людей дізнатися більше конкретних фактів і цифр про різноманітні речі, процеси і місця, а тому статистика і якісна аналітика як ніколи будуть в ціні.

2. Сила слабких - у 2011 році велика кількість країн почне глибоко занурюватися в режим економії. На зміну "рятувальних пакетів" приходять "екстремальні скорочення" - від Сіетла до Лондона і від Києва до Пекіна. Не вдаючись у подробиці окремо взятих національних катаклізмів скажу лише, що остання велика депресія продемонструвала ліміти великих урядів і патерналістських держав. Щоб країна не тільки вижила, але й досягла успіхів у майбутньому, уряд має стати меншим, але важливішим. За менші кошти він має надавати кращі послуги більш ефективно, і послуги ці мають відповідати змінюючимся потребам людей. Це не означає тупе "менше краще", хоча на жаль більшість західних країн спокусилися механічними чистками, і це досить скоро їм аукнеться. Однак це гарні новини для приватного сектору і місцевого та регіонального самоврядування (якщо вони вірять у себе і своїх громадян). Тому рік "затягнутих пасків" національних урядів може стати роком можливостей для місцевих і регіональних інновацій та сміливих рішень. Звичайно це реально лише у країнах де є розуміння важливості децентралізації та створені для цього умови. На жаль України це не стосується, хоча хотілося б помилятися.

3. Хто твій friend і хто твій голос - соціальні мережі вже перетнули межу приватних інтересів і займають визначальні позиції у корпоративних та урядових стратегіях. Багатообіцяючі рекламні ролики і гарні білборди можуть не врятувати компанію від фіаско або політика від ганьби якщо онлайн громада через соцмережі транслює і сприймає картину сірості та убогості. Хто не слухає клієнта, той програє. А клієнт зараз у Facebook, Twitter, LinkedIn, В Контакте, Однокласниках - тому будьте уважними до них! До речі, у Facebook вже мільйон українців - вітаю нас. Тому всім нам (а не лише приватним компаніям) слід прокинутись і побачити нову реальність комунікацій із партнерами, конкурентами, клієнтами, урядом та ін. Час семінарів за запрошенням пройшов і настав час відкритих чатів та вебінарів. Також відсутність інформації перестала бути проблемою - проблемою стала її величезна кількість. Тому особливо важливим є "сортування" і "пакування" ідей та пропозицій для різних груп. Хто краще упакує і презентує, той і переможе.

4. Дуалізм на Олімпі - у 2011 році Китай витіснить США з позицій світового лідера за обсягами промислового виробництва (правда гроссо, а не на душу населення - до цього ще дуже далеко). Деякі здивуються, деякі злякаються, а багато хто зрадіє. Хоча деякі можуть здивуватися чому цього не сталося раніше. У цьому житті куди б ти не глянув, майже всюди стоїть клеймо Made in China (або новомодний бренд People's Republic of China), а прожити тиждень без товарів вироблених не в Китаї майже неможливо - при чому в якій би ти країні не жив (за виключенням найбідніших, хоча зараз Китай там починає почувати себе господарем). Тому ми маємо звикати до нової ери - дуалізму світового лідерства, яке створює багато складностей, однак відкриває багато можливостей для всіх, хто може їх побачити і ними скористатися (Україна, а точніше її лідери, послідовні у своєму ігноруванні сучасних процесів, на жаль).

5. Кращі серед гірших - у той час як старий світ зализує рани фінансової кризи 2008 року динамічні економіки нових лідерів набирають обертів. І тепер це не лише BRIC, але й країни із менш очевидними амбіціями - Індонезія, Чілі, Ізраїль. Ці країни не просто "слідують" шляхом розвитку розрекламованим золотим мільярдом, а "перескакують" щаблі, іноді десятками, а також знаходять свій власний шлях із точки А в точку Б (бо точок Б багато, і ідеальної моделі розвитку теж не існує).  Тому географію "вивчення досвіду" слід розширювати, якщо хочемо знайти щось нове і цікаве, а також досить релевантне. Якщо я найближчим часом побачу черговий звіт про "європейський досвід", то голосно запитаю - а чому не китайський чи бразильський? Хоча на жаль, я поки що не володію мовами оригіналу для ґрунтовної дискусії на цю тему!

6. Наша хата з краю - Україна на мій погляд, як це не сумно, продовжуватиме залишатися на периферії глобальних процесів у ролі пасивного спостерігача за тим, як інші роблять неможливе і досягають чогось. Вірніше одна її частина, урядово-офіціна (вимірюється тисячами), продовжуватиме впадати у летаргічно-оманливий солодкий сон власної величі і правоти, тоді як інша - самостійно мислячі господарі власного життя (вимірюється мільйонами) - енергійно прориватиме кордони сірості та виходитиме на глобальні ринки талантів. Питання у тому, чи стане 2011 рік піком абсолютного віддалення цих двох орбіт і моментом прозріння щодо повної неадекватності державницької діяльності потребам сучасного суспільства? Гадаю що ні, однак цей момент не за горами.

7.  Стобільна стабільність України (за Ліною Костенко) - тотальна реконструкція адміністративного апарату та зміна політичної моделі в Україні не відповідає не лише зовнішнім викликам, але й внутрішнім проблемам. Прославлена стабільність насправді є бажанням законсервувати статус кво "пасивний громадянин-добрий господар". Однак господар виявляється не таким добрим і його реформи спрямовують нас зовсім не у тому напрямку, який було обіцяно. Навряд чи слід чекати зміни погоди на краще, особливо у сфері економічної політики, яка має підвищувати рівень конкурентності України на континенті та у світі, або у сфері освітньої і наукової політики, де нове мислення, унікальні навички та інноваційний прорив мають забезпечити економічне зростання. Також навряд чи слід чекати бодай натяків та посилення децентралізаії та ролі самоврядування - всі ознаки говорять про зворотні тенденції. Однак це не означає що все так погано, бо вищеперераховані глобальні тренди не можна анулювати неадекватністю держапарату або злими намірами політиків. Бо якщо у рівнянні не спрацьовує елемент "гарний господар", тоді "пасивний громадянин" теж там не втримається.

Ось такі тренди. Звичайно я не геній і можливо не помітила деяких важливих речей чи процесів (тоді напишіть мені про те, що я пропустила). Однак ми не фізики і не потребуємо математичної точності для досягнення успіху. Більш того, у нашій сфері інтересів завжди багато форс-мажорів, які досить швидко і радикально змінюють ландшафти нашої реальності. Так що подивимось!

15 грудня 2010 р.

Наука і бізнес - наближення

Сучасний світ базується на здатності компаній та людей постійно самовдосконалюватися та розвиватися (в англійській мові є гарне дієслово innovate). Це означає, що нові знання та ноу-хау є цінним джерелом конкурентних переваг, а швидкість їх впровадження у конкретні продукти і послуги визначає рівень прибутковості бізнесу.

У цій системі університети є мозковими центрами національної економіки. І не лише тому, що випускають кваліфікованих спеціалістів, а й тому, що постійно генерують винаходи та інновації, які необхідні бізнесу. Чим коротша відстань від університетської лабораторії до кабінету директора компанії, тим краще.

А скорочують цю відстань за допомогою спеціальних програм комерціалізації, створення центрів обміну і поширення інновацій, бізнес-інкубаторів та технопарків на території університетів (квітка Силіконової долини розквітла на міцному стовбурі Стенфорда).

Також суттєво прискорюють впровадження інновацій спрощені умови передачі прав на інтеллектуальну власність від університетів до бізнесу. Шляхи є різні, наприклад минулого тижня Університет Глазго першим у Британії вирішив зробити всю свою інтелектуальну власність (за невеликими виключеннями)  безкоштовною для компаній, які хочуть запровадити університетські винаходи у життя. Це дуже радикальний крок, який інші університети сприймають скептично, адже продаж або ліцензування прав приносить суттєвий прибуток до їх казни. 

Ну і звичайно необхідні гроші, гроші, і ще раз гроші. Як правило потрібні державні інвестиції у фундаментальні дослідження і венчурний капітал для більш ризикованих проектів.

Україна має лише поодинокі випадки симбіозу бізнесу та університетів, а сама структура продукування інновацій є незграбною і застарілою - університети займаються освітою, а академія - винаходами. У всьому розвиненому світі, а також у країнах "випереджаючого росту" (Китай, Індія, Бразилія), вже зрозуміли, що ці дві справи краще поєднати під одним дахом.

В результаті ми маємо в Україні щорічне скорочення кількості компаній, що впроваджують інновації - лише 12.8% від загальної кількості робили це у 2009 році.

Тому я звернула увагу на сьогоднішні новини про те, що КПІ нарощує кількість спонсорів та корпоративних споживачів університетських винаходів та інновацій. Тепер до списку Motorola, Misrosoft, IBM, Intel додалась корпорація Group DF Дмитра Фірташа.

Технопарк і бізнес-інкубатор "Київська політехніка" є одним із найбільш успішних прикладів співпраці між університетами та бізнесом в Україні. На жаль поки що ефективна співпраця налагоджена із великими корпораціями, а малий і середній бізнес, особливо новостворений (стартапи), продовжує відігравати незначну роль. Може скоро почуємо гарні новини і на цьому фронті.

14 грудня 2010 р.

5 причин відсутності в Україні дієвої та ефективної регіональної політики

Процес прийняття Бюджету на 2011 рік наводить на невеселі думки про те, куди і як рухаються наші регіони і коли нарешті держава насмілиться не лише розробити, але й впровадити таку законодавчу та інституціональну базу, яка б відкривала рівні можливості для всіх регіонів - від Києва до Чернівців.

Окремі ремарки урядовців лише підсилюють мою депресію. Ну наприклад, як не зрадіти такому: "Не переживайте, столица находится на постоянном контроле лично у Премьер-министра, у меня как у Министра финансов, всех членов правительства, и мы обеспечим гармоничное развитие нашей столицы" (Федір Ярошенко, 14 грудня 2011). Чомусь мене така переконлива думка не заспокоює, а навпаки, нервує.

Допоки всі міністри начолі із Прем'єром будуть опікуватися проблемами Києва або іншого міста чи району до найменших дрібниць, не буде шансів створити сильні конкурентні регіони і мати дійсно самостійні органи місцевого самоврядування, які б несли відповідальність за розвиток конкретної території.

Можна певно знайти сотні причин такого двадцятилітнього ігнорування потенціалу регіонів та навмисного приниження їх економічних потужностей. Я вирішила втиснути основні причини у п'ять пунктів.

Отож, регіональна політика в Україні відсутня і причини наступні:
  1. Системне нерозуміння або навмисна підміна понять, пов'язаних із регіональної політикою, що веде до відторгнення самої ідеї підвищення самостійності регіонів у сфері соціально-економічного розвитку
  2. Відсутність сильної об'єднуючої державницької ідеї, яка б наближала різні частини країни, а отже відсутність довіри один до одного. Нас переслідують "привиди" минулого і будь-які заклики до підвищення самостійності регіонів, незалежно від кольору політичного табору, із якого вони лунають, трактуються як заклики до сепаратизму.
  3. Відсутність комплексного розуміння розвитку регіонів та територій та відповідно відсутність принципів децентралізації, деконцентрації та субсидіарності у ключових законах, інституціях та системах - від держбюджету до стратегій розвитку держави (ні, терміни там присутні, але відсутні конкретні механізми реалізації та стимули)
  4. Відсутність або недостатність капітальних інвестицій в інфраструктуру регіонів для підвищення їх інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності. І тут мова не лише про дороги, аеропорти і стадіони, але й про підготовлені земельні ділянки, сучасні комунікації, бізнес-інкубатори, університети із обладнаними лабораторіями та кваліфікованими кадрами і багато іншого.
  5. Системне небажання реалізовувати існуюче законодавство і нормативно-правові акти, бо в Україні ми традиційно надаємо перевагу розробці нових. Кожна нова команда, яка приходить у міністерство, відповідальне за регіональну політику (а вони часто змінюються), починає із критики існуючого законодавства та починає бурхливу роботу по розробці нового. Спроб впровадити існуючі норми і принципи, які як правило розробляються із використанням сучасних міжнародних практик за рахунок десятків мільйонів долларів технічної допомоги, дуже мало і вони не мають системного характеру.

Зрозумійте мене вірно - регіональна політика як функція центрального уряду у нас існує і останніми роками навіть обзавелася солідними інституційними та законодавчими декораціями. Однак те що ми називаємо регіональною політикою лише дуже приблизно нагадує дієву політику наших європейських сусідів або американських партнерів, спрямовану на стимулювання розвитку регіонів і територій, відкриття їх потенціалу та створення гармонійних умов для життя і саморозвитку місцевого населення.

Відповідно програма дієвих реформ є досить простою - сформулювати і реалізувати конкретні інструменти для вирішення цих п'яти проблем. І це лише початок!