Яким має бути міжрегіональне співробітництво?

Вчора в новинах промайнула звістка про ІІ Форум регіонів України та суб’єктів Уральського федерального округу Росії, що відбувся у Києві. Ну нічого особливого, маленька така новина. Однак зараз я  займаюся аналізом досвіду транснаціонального та міжрегіонального співробітництва в Європі і тому тема для мене дуже актуальна.

Протягом Київського форуму деякі українські області укріпили свої торгівельно-економічні та науково-технічні зв'язки із деякими Російськими регіонами, такими як Тюменська, Свердловська, Курганська, Челябінська області, Ямало-Ненецький округ.

Певно дійсно є потенціал реалізації спільних проектів. Проте як зазначають самі урядовці, вони здійснюються в основному між великими підприємствами (обробних галузей промисловості). І тоді постає питання чому для такої співпраці не достатньо звичайних угод між підприємствами та між Урядами двох держав? Підписані міжрегіональні угоди навряд чи стануть у нагоді для налагодження співпраці між малим і середнім бізнесом двох країн (він здійснюється неформально і часто віртуально!).

Ціла купа угод наводить на думку про центрально керований та сильно простимульований процес без реальної ініціативи на місцях (інакше - це казковий збіг обставин!).

Якщо подивитись на карту та порівняти умови та фактори розвитку регіонів, то російські партнери виглядають дуже екзотично. Теорія і практика говорить про найбільший ефект співпраці між регіонами зі схожими умовами розвитку (приморські, прикордонні), схожими проблемами (та наявністю інструментів їх вирішення), компліментарними структурами економіки та активністю різних партнерів (від влади до бізнесу та громадянського сектору).

Без цих інгредієнтів угоди перетворюються на формальні інструменти "без душі і тіла" однак із помпою і символікою. Як наприклад це сталося із оголошеним пару років тому пактом співпраці між українськими областями, що був проголошений на Львівському Економічному Форумі у 2009 році. Угода є, а співпраця залишилася на тому самому рівні - регіони надають перевагу індивідуальному а не колективному баченню і вирішенню проблем. Саме тому певно центральна влада і продовжує ігнорувати регіони та наступає на їх самостійність, і чим далі, тим більше...

Як на мене угоди про міжрегіональну співпрацю мають носити не суто офіційний характер, а певним чином "слідувати" стопами місцевих компаній. Із регіонами, де спостерігається найвища концентрація партнерів що співпрацюють із місцевими компаніями, слід підписувати стратегічні угоди. Також слід рівнятися на кращих і укладати партнерства із ознаками "менторства" та передачі найкращого досвіду. Тоді ефект буде реальнj відчутним.

Проект Х для Росії - прогрес у Сколково

Минулого літа я написала серію постів про інновації в різних країнах та у різних аспектах. Одне з питань, яке особливо мене цікавить - це центрально керована інноваційна політика. Я зокрема слідкую що відбувається із "проектом Х" Росії, наукоградом Сколково.

Новини що надходять зі Сколково не зовсім системні, і як правило не зовсім позитивні. За гарними банерами, як наприклад будівництво дороги до Сколково, вибір архітектурного плану наукограду, створення дуже представницької ради фонду, вибір кваліфікованих менеджерів, дуже часто знаходяться менш привабливі факти і навіть скандали.

Вони вперто вказують на те, що держава, а точніше уряд, керуючи таким амбіційним та інноваційним проектом, на жаль, імпортує до нього всі біді російського державотворення та "ефективного управління" - корупцію, непотизм, сумнівне заволодіння земельними ділянками, суміш демагогії та нерозуміння сучасного ринку і потреб суспільства, централізований підхід без врахування думки громадськості, тотальне розкрадання в процесі будівництва та багато іншого.

Я не є фанатом Станіслава Бєлковського, але у статті для Слона минулого місяця він дуже гарно окреслив ключові проблеми Сколково і причини того, чому воно приречено на провал. Не всі його тези вірні. Особливо це стосується його думки щодо неважливості простору і просторової концентрації видів економічної діяльності у сучасному технологічному світі. Я вже декілька разів писала про протилежні тренди у розвинених країнах, де найбільш "віртуальні" компанії надають перевагу кластеризації та наближенню до подібних собі.

Однак він звів до купи багато цікавих і трагічних фактів із життя Сколково, які наводять на думку про те, що російська копія Силіконової долина буде нагадувати оригінал можливо лише назвою... А сама модель її створення, при всьому позитиві ідеї та стратегії, несе деструктивний заряд, оскільки бачення розвитку Сколково абсолютно не відповідає сучасній суспільно-економічній формації Росії та моделі управління (інноваційною) економікою. Звідси домінування героїні шпигунського скандалу та вартість розваленої дороги у горовах росіян - їм важко уявити це велике і світле майбутнє, яке створюється на їх очах перевіреними старими методами.

Як нещодавно зазначив мій знайомий російський професор, всі посади менеджерів у Сколково вже роздані "своїм" ефективним менеджерам. Дійсно талановитим людям місця не знайшлося. А шкода, все так добре починалося...

І ще раз про перспективи інноваційних центрів у Росії

У липні я писала про інноваційний прорив у Росії, який здебільшого стимулюється урядом та великими державними корпораціями, а левова частка коштів надходить із державного бюджету. При цьому Росія має "кремнієві" амбіції, особливо щодо створення наукового центру у Сколково.

Я тоді досить критично поставилась до ідеї запозичення ліберальної моделі із США у державі з "керованою демократією та державно-корпоративним капіталізмом". А сьогодні на Руформаторі я знайшла дуже цікаву статтю (переклад з англійської) американського науковця і підприємця із багаточисельними титулами Вівека Вадхви чому саме силіконова модель не може спрацювати у Росії або будь-якій іншій країні зі схожими суспільно-економічними умовами розвитку. Українським інноваційним ідеологам теж слід прислухатись до наведених аргументів, бо вони є актуальними і у наших умовах. Більш прийнятними для нас мають бути моделі інноваційного розвитку та організації інноваційних центрів із Індії чи Китаю, або Бразилії чи Ізраїлю. Про них я знаю менше - може у когось є цікаві джерела?

Правда у перекладі статті є помилка  - 52% компаній у Силіконовій долині США були засновані не емігрантами, а імігрантами. Здавалося б, одна літера, а зміст протилежний:-)

Конференція "Світ і Росія: регіоналізм в умовах глобалізації", Москва, 11-12 листопада 2010

За цим посиланням ви знайдете інформацію про цей цікавий захід, що відбудеться у Москві у середині листопада. Організатор - Університет дружби народів. Велика перевага у робочій мові зібрання - російській.

Інноваційний тиждень: Про НаноРосію і феномен централізованої інноваційної політики

Лише лінивий не писав про нещодавній "інноваційний" російський прорив в Америці (який правда був дещо захмарений шпіонським скандалом) і про російські амбіції стати "не вагоном, а локомотивом нових технологій у світі" (А. Чубайс). У Європі та Америці із подивом і повагою дивляться на мільярди з держбюджету, які витрачаються на нову забавку російського політестаблішменту - Нанотехнології. У принипі ці процеси співпадають із глобальною тенденцією - в одному із нещодавніх Economist було надруковано розгорнутий аналіз походження інновацій (виробничих, технологічних, управлінських та ін.) у сучасному світі - більшість із них виникають не у "старому світі", а у "перехідних економіках" (emerging economies) Азії та Південної Америки (які вже давно перейшли куди їм треба...)

Пройшли часи, коли тема російського наукового прориву була лише предметом анектодів та смішних дописів на ВладимирВладимировиче. Велика частина росіян, а за ними і іноземців, прониклися ідеєю. Іноземні інвестори вже стають у черги щоби вкласти гроші у підмосковне Сколково - майбутню наностолицю Росії. Російським вченим вдалося вже багато у сфері нових матеріалів у галузях енергетики, медицини, товарів широкого вжитку та ін. І це не може не радувати. Однак я особисто ставлю під сумнів амбіції Росії створити нову Силіконову долину у Сколково, як про це заявив президент Мєдвєдєв минулого тижня у Каліфорнії.

Джерела зростання та інноваційності у цих двох кластерах не можуть бути більш неподібними: у Силіконовій долині все починалося із гаражних майстерень студентів Стенфорду та мікропроектів на основі персональних винаходів, які із часом і великою кількістю венчурного капіталу перетворилися на мега-корпорації. У Росії це мільярди державних коштів у підмосковній "пустелі" (Сколково ніколи не було "наукогородом") при відсутності зацікавленості російських малих і середніх компаній та винахідників. Все базується на інтересі великих (державних) корпорацій та уряду вивести Росію у технологічні лідери світу.

Є сумніви в успішності каліфорнійсько-російської  моделі. Хоча б тому, що з російським менталітетом треба рівнятися не на США із супер-ліберальною економікою та високою мобільністю трудових кадрів, а на Китай чи Близький Схід, де суверенні фонди і державні корпорації відіграють ключову роль у просуненні інновацій. Західна модель стимулювання інноваційного розвитку на місцевому та регіональному рівні навряд чи буде сприйнята в Росії, адже для її реалізації потрібна жорстка система захисту прав інтелектуальної та майнової власності, потужний соціальний капітал, вчені-підприємці, максимальна незарегульованість економіки, порівняно легкий доступ до венчурного капіталу та багато іншого.

Росіяни хочуть виростити щось велике із великого, в Америці ж це велике виросло із дуже маленького, при чому із мінімальним втручанням з боку держави.