Протест знизу

Дещо запізнілий аналіз результатів виборів у регіональні та міцеві ради Франції, другий тур яких відбувся у минулі вихідні.

Як і передбачалося, правляча партія Ніколя Саркозі "Союз за народний рух" із тріском провалился у майже всіх регіонах, великих містах та у великій кількості департаментів. Із 22 "материкових" регіонів лише один - Ельзас - отримав праву більшість. Втішати Саркозі може хіба що перемога у 2-х з чотирьох заморських регіонів. 38 із 40 великих міст Франції (із населенням понад 100 тисяч) сказали ні правлячій партії, як і 90 зі ста департаментів. Загалом "Союз" набрав біля 35% голосів, коли як опозиційна Соціалістична партія отримала понад 52% голосів. Сюрпризом (знову!) став високий відсоток виборців, які проголосували за країню праву партію Льо Пена.

Це чіткий сигнал незадоволення політикою правих, незважаючи на той факт, що порівняно з іншими країнами ЄС Франція вийшла з кризи у досить непоганій формі і демонструє один із найвищих показників зростання ВВП. Одним з можливих пояснень може бути нещодавнє протистояння Президента і місцевих лідерів щодо реформи місцевих фінансів, про які я писала у листопаді.

Реакція Саркозі була швидкою - вже на наступний день він оголосив про наміри "перетрусити кабінет" і переглянути пріоритети, адже національні вибори вже не так далеко.

Ось така історія із країни, на яку Україна любить орієнтуватися у своїх намаганнях реформувати адміністративно-територіальний устрій, місцеве самоврядування та регіональну політику. Урок, який слід би було взяти на озброєння новій українській владі, це відношення французької національної правлячої еліти до потенційної поразки. Замість туманних схем по перенесенню місцевих виборів "на невизначений термін" у зв"язку з "неготовністю" місцевих керманичів забезпечити "правильні результати" влада використовує інструменти прямої демократії для усвідомлення проблем і пошуку шляхів їх вирішення.

Це корисний урок. Шкода що ми його ігноруємоь...

Бунт французьких мерів

В Україні модель врядування Франції є однією з найбільш «ходових». Існує багато спільного між нашими країнами у сфері розподілу влади між центральним урядом і місцевою владою, хоча останніми роками Франція пішла далеко вперед у децентралізації повноважень не лише місцевим органам влади, які традиційно були сильною ланкою у системі, але й новоствореним регіональним органам самоврядування. Французьким місцевим лідерам також можна лише позаздрити у фінансовому плані, оскільки рівень бюджетної децентралізації тут дуже високий.

Однак цій фіскальній бонанзі здається прийшов кінець. Економічна криза штовхає країни Європи на різні заходи задля економії публічних коштів та пом’якшення або раціоналізації податкового тягара для того, щоб знову «завести» економіку. У Франції президент Ніколя Саркозі запропонував, серед інших фіскальних нововведень у 2010 році, скасувати місцевий бізнес податок, так званий ‘la taxe professionnelle’. Цей податок є одним з основних джерел місцевих доходів, даючи щороку біля 22,6 млрд. євро прибутку у місцеві скарбниці Франції. Логіка проста і досить раціональна – уряд намагається стимулювати місцевий бізнес працювати краще та інвестувати більше у розвиток компаній шляхом спрощення податкової системи, в тому числі через відміну «регресивного» податку, який, на думку центрального уряду, гальмує інвестиційний процес.

Мери не погоджуються. На своєму щорічному зібранні 19 листопада у Парижі Асоціація мерів Франції (http://www.amf.asso.fr) піддала пропозицію президента жорсткій критиці. Не допомогла навіть пропозиція уряду компенсувати втрати місцевого бюджету через новий місцевий бізнес податок та частково дотації з центрального бюджету. Місцеві лідери застерігають, і напевно не без причин, що це тимчасові заходи, які не вирішать їх довгострокових проблем дисбалансу у місцевих доходах і видатках.

Слід сказати, що мери є ланкою влади, яка користується найбільшою довірою населення. Останнє опитування TNS Sofres показало, що 72% населення довіряє мерам і лише 15% довіряє міністрам центрального уряду... Хоча це не заважає деяким мерам суміщати свою посаду із портфелем міністра, або іншою виборною посадою на регіональному або національному рівні.

Тобто центральний уряд має протистрояти подвійному супротиву – мерам та місцевому населенню, яке здебільшого підтримує місцеві ініціативи (що в основному фінансуються з місцевих податків), а не дії центрального уряду. Складний, але необхідний крок у часи фінансової скрути.

Чи щастя в грошах?

Всі ми хоча б одного разу проклинали статистику за її незграбність – відсутність тих чи інших показників, їх несвоєчасність, непослідовність, або у крайньому випадку дороговизну інформації :-) Мене традиційно цікавить питання продуктивності і конкурентоспроможності економіки, особливо в розрізі регіонів або міст. Я про це писала і в Україні і у Великобританії. Відповідно постійно цікавлюся показниками, які можуть відобразити ці два явища (у Великобританії, щоб ви знали, якість статистики постійно викликає дуже гарячі дискусії, її якість постійно критикують. Головний статофіс нещодавно став незалежним від уряду органом). Зокрема, багато британських експертів сходяться на тому, що традиційні показники продуктивності регіону – як то ВВП, ВНП або навіть доходи на душу населення – не завжди правдиво відображають реальну ситуацію «благополуччя» у тій чи іншій країні або регіоні. Ми з колегами про це говорили у ряді звітів про стан економіки Північної Англії (можна прочитати тут). Єврокомісія вже витратила не один мільйон Євро на дослідження цього ж таки питання.

Французам теж не подобається стан їх статистики, а президент Ніколя Саркозі був таким незадоволеним вузьким виміром національного добробуту, що замовив групі експертів начолі із Джозефом Стігліцем та Амартія Сеном (про них сподіваюся ми ще якось поговоримо) дослідження – як покращити статистикуу Франції для точнішого виміру економічного розвитку і соціального благополуччя? Звіт можна знайти тут.

У деталі я вдаватися не буду, скажу лише, що експерти рекомендують відійти від виміру виробництва до виміру доходів і споживання в якості показника добробуту. Вони також пропонують відрізняти «сьогоднішню якість життя», та «якість стійку», яка не пропадає із часом. Є там багато інших цікавих ідей, варто почитати.

Ці роздуми змусили мене пригадати нещодавній звіт, який підготував Інститут економічних досліджень та політичних консультацій «Вплив світової економічної кризи на українську економіку: регіональний аспект». Чесно кажучи я була розчарована, бо очікувала чогось іншого. Це виявився стандартний пристойний галузевий аналіз із регіональним забарвленням – ВВП, промисловість, сільське господарство, інвестиції, торгівля, доходи, безробіття і т.д. Комплексної картини про те, яким чином регіони постраждали і головне відреагували на кризу я не знайшла. Мене цікавить питання – чи дійсно це погано для всіх і кожного втратити сьогодні певні виробничі потужності, які мабуть і так вже на ладан дихали і зі скрипом конкурували на світових ринках? Чи може вони таким чином зможуть побудувати нову структуру економіки, яка більше відповідає реаліям завтрашнього дня? Чи користуються нині регіони можливістю шумпетеріанського «творчого знищення»? Відповіді не знайшла.

Може хтось бачив якісь пристойні дослідження на цю тему?