Руїни і їх майбутнє. Простір vs населення

Останнім часом я часто натрапляла на дуже цікаві джерела про міста і містечка, які перебувають у повному занепаді, при чому як в Україні так і за океаном. Масштаби руїни вражають.

Боляче дивитися на абсолютно закинуті грандіозні концерт-холи і бібліотеки Детройту, який за останні десятиліття втратив половину населення. І так само боляче дивитися на руїни Сніжного чи Тореза. Причини ті самі - деіндустріалізація, зміна глобального попиту, закриття промислових підприємств і видобувних шахт. На зміну індустріальному ландшафту приходять сервісні ландшафти офісів, аеропортів, логістичних центрів та ін. Однак це кому пощастило, кому ні - той продовжує життя на руїнах, що стають все більш вражаючими.

Питання у тому, чи слід протидіяти цьому майже природньому процесу, чи держава має всіляко пітримувати розорені міста і їх інфраструктуру. В Британії вже давно лунають заклики про "закриття" північних міст і переселення людей на південь, де є робочі місця. В Україні пан Тігіпко теж нещодавно озвучив варіант стимулювання "переміщення" трудових ресурсів із депресивних регіонів у регіони, де є необхідність у нових руках і головах. Однак ми настільки далекі від комплексного підходу до просторового управління економікою і ресурсами (в тому числі демографічними), що нічого доброго з цього плану не вийде.

Це одна із найстаріших дилем держуправління - "фінансувати простір" чи "фінансувати людей". Імперії як правило надавали перевагу простору - британські залізниці в Індії, наукогради у Сибіру. Часи економічного буму також сприятливі для територіальних ініціатив з метою пожвавлення економічної діяльності на переферії. Криза і скромні бюджетні кошти в результаті дають кіпу закритих проектів, знищених організацій і переорієнтацію на "підтримку людей". Спільнота економістів ділиться на два табори. Один табір енергійно захищає політику "гроші ходять за людиною" і майже насильного переселення безробітних мас із депресивних регіонів до "економічних полюсів росту". Інший табір лобіює запровадження чи продовження політики стимулювання потенційних точок зростання через преференції для бізнесу.


Зрештою вся політика соціально-економічного розвитку держави базується на необхідності балансувати попит із пропозицією, в тому числі у сфері трудових кадрів, промислових зон та підприємницької інфраструктури.

Якщо автопром Детройта майже вмер, то питання у тому, чи варто надалі розвивати місто через підтримку альтернативних видів економічної діяльності, чи дозволити йому вмерти? Якщо шахта Тореза закрилася, чи треба "закрити" все місто?

Років десять тому, прогулюючись з колегами центральними проспектами Харкова, ми заглянули у двори і були нажахані розрухою у двох кроках від серця першої столиці України. Мій польський колега почав робити фотки і зауважив, що мріє написати книгу про розруху у постсоціалістичних державах і як вона впливає на їх розвиток (надхнення певно від Девіда Ландеса). Тоді всі мої думки були лише у конструктивних перебудовах і я не могла зрозуміти "кайф" цієї теми.

А тепер розумію, і чим далі тим краще. Ставлення суспільства до антропогенного середовища є гарною ілюстрацією цінностей, пріоритетів і планів на майбутнє нації. Фізична деградація убраністичних або сільських просторів також є симптомом напрямку розвитку держави та стратегії просторового розвитку. Руїни не завжди означають занепад, якщо вони компенсуються розквітом в інших куточках країни.

В Україні руїн повно - від Калуша до Тореза, від Київської Борщагівки до Балаклави. Ось тільки проблема знайти дійсно масштабні точки росту. І тут мова не про нові бізнес-центри Києва чи мультиплекси Одеси. Мова про комплексні просторові рішення щодо розміщення факторів суспільного виробництва в умовах нової економічної моделі. У нас вони поки що відсутні (експертні шухляди не рахуються).

Фото: “Ruins of Detroit” by Yves Marchand and Romain Meffre 

Мої новини тижня

Привіт всім,

Коротко про цікаві речі, які я прочитала чи побачила минулого тижня і які можливо сподобаються і вам.

Спочатку про Київ. Нарешті очевидне стало офіційним і ми сьогодні отримали офіційну позицію Прем'єр міністра щодо того, хто реально управляє Києвом. Не те що б нас це дуже здивувало, однак тепер нарешті політичний ландшафт "устаканився" і нам, мешканцям Києва, можна вирішити що робити (або ні) із цим парадоксом під назвою "Київський аншлюс". Ситуація стає ще пікантнішою, коли додати до цього парадоксу останні наміри Президента затверджувати генплан столиці, а отже контролювати всі біль-менш значні зміни на карті Києва. І навряд чи все це робиться "не корысти ради"...

Депресивність політичної ситуації у Києві привела мене до зовсім іншого прикладу депресивності - вчора я послухала одну з новинок TEDу - Емілі Піллотон з США розповідала про свій досвід боротьби із депресивністю у найбіднішому сільському графстві найбагатшої країни світу. Боротьба є незвичною, адже зброя - це сучасний дизайн та партисипативна архітектура. Якщо у вас є 15 хвилин обов'язково послухайте цю чудову історію, яка у процесі творення і яка дуже нагадує українські реалії (у Емілі дуже чітка дикція!).

Також цього тижня я дізналася (трохи із запізненням) що з 1 листопада в Україні вступив у силу Закон "Про державно-приватне партнерство", що насправді є довгоочікуваною подією. Є надія що ці зміни відкриють нові можливості для масштабних інвестиційних проектів в Україні, і не лише Єврокубків та Олімпіад.

Цього тижня країна активно обговорювала проблеми національного брендингу у зв'язку із випуском відеоролика про Україну до Євро-2012. Деяким подобається, деяким ні. На мій смак занадто багато минулого і замало майбутнього. Однак якщо "сонечко" стимулюватиме дійсно серйозні дискусії навколо бренду України, то йому за це лише велике дякую. До речі про брендинг, окрім "ендогенного підходу" який сповідує "Бренд города - дело горожан" і стимулює дискусії на мікро-рівні, цього тижня я знайшла інший, більш "екзогенний" ресурс, який займається брендом на  макро-рівні - для Олімпіад і не лише. Хто цікавиться - заходьте сюди.

А в США з'явився новий модний локаційний фактор - наближеність вашого офісу до офісу компанії Twitter. Чимала кількість стартапів у сфері надання віртуальних послуг як мухи на мед злітаються у приміщення де два поверхи займають командори супер-мікроблогу. І це ще раз доводить, що відстань важлива, навіть у часи надшвидкістного інтернету:-) До речі, ви можете слідкувати за новинами на Акцентах через Twitter (@omrinska).

Па

Депресивна депресивність

Кореспондент сьогодні надрукував "хіт-парад" найбільш депресивних жилмасивів України. Дуже цікаво було читати. Особливо зважаючи на те, що якраз зараз я закінчую звіт про соціально-економічну сегрегацію у найбідніших районах Англії та шляхи її подолання.

Коли вивчаєш проблеми депресивності в країнах ЄС перш за все вражає масив інформації, який використовується для характеристики соціально-економічного і суспільного розвитку територій, при чому на "супер-місцевому" рівні. В Англії наприклад використовується номенклатура Super Output Areas (SOA), яка складається із трьох рівнів, де найнижчий представляє собою територію із середньою кількістю населення 1,500 чоловік, а найвищий - 25,000 чоловік.

Друге що вражає - це масштаби різних політичних ініціатив, що спрямовані на інтеграцію найбільш депресивних і "відрізаних від великої землі" територій у національну економіку та суспільство. Все це заради створення дійсно стійких (sustainable) та об'єднаних (cohesive) громад, де різниця у поглядах і рівні доходів не стає перешкодою на шляху спілкування і реалізації спільних громадських ініціатив.

В Україні, на жаль, до цього ще дуже далеко. І справа не в тому, що загальна соціально-економічна ситуація в державі неблагополучна і вважається, що кожний регіон, місто і район потребує максимальної допомоги (всем сёстрам по серьгам). Справа у небажанні дивитись у майбутнє, відсутність бачення і плану дій на більш ніж 1 рік (я маю на увазі дійсно працюючі стратегії, а не колекції на поличках обласних і місцевих управлінь економіки).

Ми констатуємо існування помираючих монофункціональних міст і селищ, жилмасивів у великих динамічно розвиваючихся містах, однак не моделюємо що станеться із цими територіями і їх мешканцями (та їх нащадками) через 5, 10, 20 років. Ми не аналізуємо яким чином їх деградація, яка без сумніву має місце, вплине на суспільство майбутнього, його здатність розуміти припустимі і неприпустимі розриви і дисбаланси у рівні доходів, особистих активів, рівні освіти та професійних навичках. Ми стимулюємо появу індиферентного суспільства, члени якого не хочуть дивитися далі стін власного будинку.

Рано чи пізно інтерес до цієї сфери все ж таки має з'явитися - політики, держслужбовці, бізнесмени і громадський сектор зрозуміють необхідність допомагати і підтримувати особливо депресивні території, інтегрувати їх у національну економіку і суспільство. Однак спочатку треба чітко їх окреслити (а якісної місцевої статистики у нас обмаль). Є загроза, що до того часу поки ми дійсно зрозуміємо проблему і винайдемо шляхи її подолання, ситуація може вийти з під контролю і бразильські урбан-нетрі здаватимуться нам не такими ж вже екзотичними...