Останні два дні у Варшаві проходиться конференція "Міста та університети", на якій експерти зі всієї Європи обговорюють роль університетів у розвитку міст та у стимулюванні зростання інноваційної економіки. Конференція ініційована Мережею університетів європейських столиць UNICA та Центром Euroreg Варшавського університету.
Сиджу я, слухаю про що говорять колеги зі Східної та західної Європи і думаю, на скільки ми далекі в Україні від концептуального розуміння ролі унівеситетів у розвитку економіки та посиленні людського потенціалу. На скільки наша наука відірвана від вищої освіти, вища освіта від бізнесу, а бізнес від науки. А держава домінує у всій цій відірваності, оскільки абсолютно не здатна побудувати мости та стимулювати обмін ідеями та кадрами між цима ключовими елементами інноваційної моделі розвитку.
Всім відомо, що успішність економіки у сучасній глобальній економіці залежить від її здатності постійно виробляти інновації – у виробництві, сфері послуг, освіті, управлінні, маркетингу і т.д. Уряд країни (або регіону чи міста), яка вирішила стати лідером у своїму регіоні або на світових ринках у певному сегменті, перш за все вкладає кошти у розвиток освіти, досліджень та прикладних розробок для підвищення додаткової вартості продукції та послуг, а також в інфрастуктуру для підвищення рівня «доступності» території для інвесторів, компаній та висококваліфікованих спеціалістів. Це нині роблять Китай, Індія, Бразилія, Малайзія та багато інших країн.
Україна ігнорує ці глобальні тренди. Ми звичайно маємо офіційну політику «переходу держави до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку» (мало хто може пояснити що саме це означає!). Ми маємо гарно виписані стратегії Інноваційного розвитку і посилення потенціалу нашої науки і досліджень. Однак ці пріоритети ніяким чином не інтегровані в економічну політику держави. Вони розглядаються як щось окреме і «екзотичне», тоді як реальна економіка – у розрізі шахт, металургійних комбінатів, хімічних підприємств та сільського господарства – розглядається окремо.
І саме тому щороку фінансування цільових дослідницьких проектів з державного бюджету виконується на 1-20% (!), а тим часом ключові галузі господарства отримують значні кошти на реструктуризацію, а бюджет витрачає у рази більше запланованих коштів на будівництво стадіонів. І тому навіть дуже практичні і релевантні розробки українських дослідників не мають втілення в економіці.
Навіть Київ, цей світоч науки і знань України, де сконцентрована третина всього науково-дослідницького потенціалу країни, здається нездатний осягнути важливості своїх університетів, дослідницьких інститутів, лабораторій та дослідників для створення більш динамічної та стійкої моделі економічного зростання. У проекті стратегії Києва до 2025 року батьки міста мають амбіцію перетворити Київ на «інноваційний центр Центральної і Східної Європи». Однак вони ніяким чином не аналізують інтеллектуальний та інноваційний потенціал міста у розрізі його користі для майбутнього розвитку міста. Вони не провели аудиту і не відповіли на питання, а що можуть київські дослідники та інноватори, і що із цього може стати корисним для міста. Більш того, вони так по-справжньому і не побудували діалог із цими партнерами, для того щоб дізнатися їх реальні можливості, перспективи і потреби
Так що здається мені місто (і країна загалом) має свій підхід до інноваційності, а інституції, які продукують ці самі інновацій – свій. І поки ми будемо витрачити менше одного відсотка ВВП на науку і дослідження, поки наша вища освіта буде такою далекою від академічних та прикладних дослідних інститутів і поки наші науковці будуть суміщати посади дослідника із викладацькою роботою у 3-5 університетах одночасно, до тих пір єдиними успіхами нашої економіки будуть збільшення експорту металу або соняшника на міжнародні ринки. А позиції у першій чи хоча б третій сотні глобального рейтингу університетів будуть залишатися лише далекою і нездійсненою мрією.
Пости по темі:
