Валовий регіональний продукт за 2009 рік - вільне падіння регіонів

Сьогодні Держкомстат (не можу перевчитись на їх нову назву!) опублікував дані по Валовому Регіональному Продукту (ВРП) за 2009 рік.

Сюрпризів немає. Ми всі в курсі, що у 2009 році наш ВВП рекордно впав на 15%. Однак все одно цікаво подивитися на регіональні відмінності цього падіння.

На першому місці знаходиться один із промислових гігантів - Запорізька область - де падіння ВРП на душу населення склало драматичні 20.6%. Однак друге місце мене вразило. Не очікувала, що столиця так похитнеться під тягарем кризи, а скоріше під тягарем політичної тягамотини та анархії. ВРП Києва (на душу населення) у 2009 році скоротився на 19% порівняно з 2008 роком. Ось вам і результат ефективної роботи "молодої команди космічного мера". Поздоровляємо, хоча від нього вже майже нічого не залежить...

Сильних втрат, як і очікувалося, зазнали промислові центри України - Донецька і Дніпропетровська області - а також Закарпатська, яка до недавнього часу мала статус столиці автозборки України. Статус накрився разом із закриттям цехів... Втрати склали від 16% до 18%.

Області із порівняно скромним абсолютним рівнем ВРП та домінуванням агропромислового сектору вийшли відносними переможцями і втратили менше 10% ВРП. Серед них - Тернопільська, Хмельницька, Вінницька та Чернігівська області. Також порівняно легко відбулися АРК і південні середнячки - Херсонська і Миколаївська області.

Жоден із регіонів не спромігся вийти у плюс, що досить прогнозовано. Натомість тепер цікаво буде проаналізувати динаміку регіонального розриву ВРП, зважаючи на те, що "чемпіони" втратили найбільше, а традиційні лузери виявилися порівняно стійкими. Зважаючи на динаміку економічного розвитку у 2010 році прогнозую, що він і у подальшому скорочуватиметься, однак не за рахунок динамічного підтягування "низів", а за рахунок в'ялого зростання "верхів". Тому прогнозована конвергенція буде не прогресивною, а стагнаційною.

Далі буде..

P.S.: Держкомстат має (не)цікавий підхід до лінків, тому я зберегла файл у Google Docs - ось посилання.

P.P.S. Якщо вам сподобався цей пост, підтримайте автора на конкурсі українських блогів BUBA 2011. Залиште свій голос за цим посиланням. Дякую!

Руїни і їх майбутнє. Простір vs населення

Останнім часом я часто натрапляла на дуже цікаві джерела про міста і містечка, які перебувають у повному занепаді, при чому як в Україні так і за океаном. Масштаби руїни вражають.

Боляче дивитися на абсолютно закинуті грандіозні концерт-холи і бібліотеки Детройту, який за останні десятиліття втратив половину населення. І так само боляче дивитися на руїни Сніжного чи Тореза. Причини ті самі - деіндустріалізація, зміна глобального попиту, закриття промислових підприємств і видобувних шахт. На зміну індустріальному ландшафту приходять сервісні ландшафти офісів, аеропортів, логістичних центрів та ін. Однак це кому пощастило, кому ні - той продовжує життя на руїнах, що стають все більш вражаючими.

Питання у тому, чи слід протидіяти цьому майже природньому процесу, чи держава має всіляко пітримувати розорені міста і їх інфраструктуру. В Британії вже давно лунають заклики про "закриття" північних міст і переселення людей на південь, де є робочі місця. В Україні пан Тігіпко теж нещодавно озвучив варіант стимулювання "переміщення" трудових ресурсів із депресивних регіонів у регіони, де є необхідність у нових руках і головах. Однак ми настільки далекі від комплексного підходу до просторового управління економікою і ресурсами (в тому числі демографічними), що нічого доброго з цього плану не вийде.

Це одна із найстаріших дилем держуправління - "фінансувати простір" чи "фінансувати людей". Імперії як правило надавали перевагу простору - британські залізниці в Індії, наукогради у Сибіру. Часи економічного буму також сприятливі для територіальних ініціатив з метою пожвавлення економічної діяльності на переферії. Криза і скромні бюджетні кошти в результаті дають кіпу закритих проектів, знищених організацій і переорієнтацію на "підтримку людей". Спільнота економістів ділиться на два табори. Один табір енергійно захищає політику "гроші ходять за людиною" і майже насильного переселення безробітних мас із депресивних регіонів до "економічних полюсів росту". Інший табір лобіює запровадження чи продовження політики стимулювання потенційних точок зростання через преференції для бізнесу.


Зрештою вся політика соціально-економічного розвитку держави базується на необхідності балансувати попит із пропозицією, в тому числі у сфері трудових кадрів, промислових зон та підприємницької інфраструктури.

Якщо автопром Детройта майже вмер, то питання у тому, чи варто надалі розвивати місто через підтримку альтернативних видів економічної діяльності, чи дозволити йому вмерти? Якщо шахта Тореза закрилася, чи треба "закрити" все місто?

Років десять тому, прогулюючись з колегами центральними проспектами Харкова, ми заглянули у двори і були нажахані розрухою у двох кроках від серця першої столиці України. Мій польський колега почав робити фотки і зауважив, що мріє написати книгу про розруху у постсоціалістичних державах і як вона впливає на їх розвиток (надхнення певно від Девіда Ландеса). Тоді всі мої думки були лише у конструктивних перебудовах і я не могла зрозуміти "кайф" цієї теми.

А тепер розумію, і чим далі тим краще. Ставлення суспільства до антропогенного середовища є гарною ілюстрацією цінностей, пріоритетів і планів на майбутнє нації. Фізична деградація убраністичних або сільських просторів також є симптомом напрямку розвитку держави та стратегії просторового розвитку. Руїни не завжди означають занепад, якщо вони компенсуються розквітом в інших куточках країни.

В Україні руїн повно - від Калуша до Тореза, від Київської Борщагівки до Балаклави. Ось тільки проблема знайти дійсно масштабні точки росту. І тут мова не про нові бізнес-центри Києва чи мультиплекси Одеси. Мова про комплексні просторові рішення щодо розміщення факторів суспільного виробництва в умовах нової економічної моделі. У нас вони поки що відсутні (експертні шухляди не рахуються).

Фото: “Ruins of Detroit” by Yves Marchand and Romain Meffre 

Мої новини тижня

Мій минулий тиждень був в основному наповнений стретегічним плануванням регіонального розвитку в ЄС - готувала аналітичну записку. Також він був переповнений британськими новинами - річний бюджет, партійні конференції, масові протести проти скорочень публічних послуг, подорожчання бензину і т.д.

Серед цих новин була й одна дуже цікава професійна - реанімація підприємницьких зон, про які я так обережно писала у своєму дисері:-) Консервативно-ліберальна коаліція повертається до консервативних інструментів 80-х років для того, щоб оживити ледь жевріюче економічне зростання у Британії у 2011 році. Вперед, у минуле! Деталі і порівняння з українськими ВЕЗ і ТПР читайте у моєму найближчому пості.

Цікава нова публікація від Google. Технологічний гігант вирішив долучитися до глибинної аналітичної тусовки і випустив перший номер періодичного журналу Think Quarterly. Він присвячений статистиці і даним - а куди без них? Є там і інтерв'ю з Хансом Рослінгом - а куди без нього? Дуже багато цікавого - дуже рекомендую.

Дізналася що Тім Харфорд написав нову книгу - Adapt (Адаптуйся). Мені дуже подобаються його статті і аналітика, він мій фаворит у Twitter:-) Отож цікаво буде почитати. Має з'явитися на полицях у червні. Ось і ще один кандидат на рев'ю!

А ще знайшла пару ресурсів які можуть бути цікавими для молодих дослідників і експертів - з грантами, стипендіями, конкурсами і т.д. Читайте Громадський простір а також Unistudy.

Київ парникового періоду

Що б не казали, а імідж рідного міста формується ще в дитинстві, задовго до початку кар'єри та детального вивчення особливостей бренд-платформи. Тому думаючи про Київ, особливо весною, моє внутрішнє око бачить зелене місто, що потопає у квітучих каштанах, бузку, магноліях, дніпровські кручі із палуби річного катера, широкі чисті вулиці, купу тролейбусіву, місце зустрічі усміхнених людей під "козирьком" площі Льва Толстого, де жодного разу в житті я ще не пройшла, щоби не почабити хоч одного знайомого обличчя.


І повірте, у моїх "картинках" немає купи сміття біля власного дому, у парках та вздовж набережної, годинних заторів по всьому центральному периметру, незграбних "свічок" невдало натиканих в абсолютно неочікуваних місцях, вирубаних парків і знесених історичних пам'яток. Також там немає агресивних людських мас, що переповнюють вагони метро та маршрутки у години пік. Тобто я жертва власного застарілого бачення Києва, яке вже не таке зелене, і не таке привітне.

Остаточно мене у цьому "переконав" звіт Economist Intelligence Unit підготовлений на замовлення Siemens "Європейський зелений індекс міст" (European Green City Index). Він не зовсім свіжий - 2009 рік - але оновленого видання я не знайшла. Отож із 30-ти європейських столиць Київ виявився найменш "зеленим" містом із найгіршим впливом на навколишнє природнє середовище.

Із 30-ти міст ми є останніми щодо викидів парникових газів в атмосферу (хоча наш показник на душу населення - 4,1 тонни СО2 - нижче за середній, що складає 5 тонн), ефективністю використання енергії, енергозатратністю будівництва (на 1 квадратний метр забудови ми витрачаємо у два рази більше енергії ніж в середньому по 30-ти містах), переробкою відходів (рівень переробки наближається до нуля) та якістю повітря. Сферами де ми є порівняно "середнячками" досить очікувано стали транспорт (більшість з нас все ще користуються громадським транспортом), якість води і екологічне врядування.

Тому мені дуже цікаво подивитися які все ж таки остаточні пріоритети розвитку будуть обрані для нової стратегії розвитку Києва до 2025, які мають презентувати наприкінці травня. Попередні дані невтішні - нам пропонують розвивати туризм і послуги ділового центру Європи, ігноруючи інтелектуальний та інноваційний потенціал багатьох сфер економіки із набагато вищою доданою вартістю. Але з такою екологією, рудиментною сферою послуг і незнанням іноземних мов ми навряд чи зможемо конкурувати навіть із тим же Талліном чи Вільнюсом за ділових і не дуже туристів.

А от чи захоче місто і його лідери використати слабкі сторони і зробити "зелену економіку" пріоритетом розвитку Києва на наступні 15 років? Після глобальної фінансової кризи динаміка зростання робочих місць та прибутковості саме "зелених" видів економічної діяльності вийшла на лідируючі позиції. Це досить ризикове припущення.

Однак аналіз успіхів і провалів різних міст Європи і світу демонструє, що найбільш успішними є міста, які обрали ризиковані "випереджаючі" стратегії, які моделюють амбіційне майбутнє і реалізують амбіційні проекти. А ті міста, які обирають "реакційну" політику розвитку - заходи по нейтралізації негативних трендів чи використанню позитивної зовнішньої кон'юнктури - і пливуть за течією, рано чи пізно опиняються у складному становищі, без перспектив і можливостей "прориву".

А слід подивитися хоча б на Рурську конурбацію (Німеччина), щоб пересвідчитись у тому, що можна зі стічної канави Європи перетворитися на "зеленого" лідера, а зі своїх "брудних" проблем зробити багатомільярдний бізнес, який допомагає сотням стічних канав по всьому світу стати чистими.

Здається  мені ми намагаємося будувати майбутнє вчорашніми методами.

А може нам краще ризикнути і випити шампанського? 

P.S.:Ілюстрація - картина О. Андрєєва

Regional policy in Ukraine - changes without effect

It will never stop to amaze me, the way Ukrainian regional policy is always a victim of political battles, broken electoral promises, concepts that have been misunderstood and legislation that has not been implemented.

It is not even exciting anymore when President (or Prime Minister) makes announcement that the development of regions and regional governance is going to be their number one priority for this (next) year. That's happened so many times already and still we have system of half-baked, half-broken instruments that try to inject modern approaches to regional development in the old-style centralised bureaucratic system. That is why recent announcement of President Yanukovych at the Council of Regions that reform of regional governance is going to be his priority in 2011 has not stirred my emotions.

Instead I am looking at facts of life. 4 months since launch of major administrative reform and not a single ministry has approved new structure, list of functions and payroll. Ministry of Construction and Regional Development is being literally swallowed by new functions of communal housing which were transfered from late Ministry of communal housing. And once again my dear regional policy will be lost in the list of 30 key functions of newly created behemoth. It is only if it is not yet again transferred to the Ministry of Economic Development (where it was housed till very recently), which in itself is even bigger monster that sucked in functions of dozens liquidated ministries and agencies. Though admittedly MinEcon's analytical capacity and mandate are much stronger and thus there are greater chances for policy to be effectively developed and implemented (after of course transferring back the backbone of Regional Policy Department from Ministry of Construction etc).

It seems like the new structure of central government will be based not on the principles of efficiency and complementarity of functions, but on the principles of power - the strongest minister will get the biggest portfolio.

At the same time all talks of decentralisation and giving regions and localities more say in the issues of socio-economic development are dimmed to remain slogans as president and his administration are back as masters and commanders after recent constitutional changes. They sack and appoint people in oblasts and rayons, usually without engaging local leaders, they liquidate local councils in one day (as it happened in Kyiv), change legislation in one week and channel funding as they see fit. All this without proper public consultations.

Though of course,  there are many experts who would confirm that public 'does not care' and is more interested in stability and predictability. But the question is have we tried enough?

Well, there is stability in everything but regional policy in Ukraine!

Скоро літо - час вчитися!

Дні довшають, дерева зеленішають, розпускаються квіти. У голові починають з'являтися думки "як мені провести це літо?"

Для молодих дослідників та аспірантів, окрім традиційних "море, гори" є ще один дуже цікавий варіант - відвідати літню школу. Багато університетів пропонують короткі (як правило тижневі) курси із різноманітних тем для молодих дослідників і аспірантів. Головною метою таких літніх шкіл є дати можливість молоді навчитися чомусь новому у їх сфері інтересіву (чого припустимо немає у власному університеті), а також презентувати результати своїх досліджень і обговорити їх у дружньому середовищі колег і однодумців. Ну і плюс це шикарна можливість розширити коло друзів і колег. Завдяки літнім школам у мене тепер є багато друзів у різних куточках Європи.

Отож пропоную невелику вибірку літніх шкіл у сфері регіональної політики, місцевого розвитку, урбаністики та схожих тем, які відбуватимуться цього літа в Європі (включно із вереснем). Робоча мова всіх шкіл - англійська, тому вільне володіння нею є обов'язковим (ви також маєте гарно писати щоби подати свою аналітичну доповідь англійською). Як правило участь у школах платна, однак іноді організатори пропонують безкоштовне проживання і харчування, а також гранти на покриття вартості школи і подорожі. Вони також можуть порадити організації, де можна отримати гранти. Час ще є, тому чим раніше почнете планувати, тим краще!

1. Літня школа ERSA "Моделювання динаміки розвитку міст"
Університет Люксембургу, Люксембург, 5-12 липня 2011. Кінцевий термін подачі заявок - 24 квітня 2011.



2. Літня школа EUROLOC "Переформулювання Уряду: Реформування державної адміністрації та місцевого врядування" 
Вуліагмені, Греція, 18-23 вересня 2011. Кінцевий термін подачі заявок - 31 травня 2011.

3. Літня школа ECPR "Федералізм, регіоналізм і різноманітність стилів управління у Європі та світі" 
Університет Кенту, Кентенбері, Великобританія, 2-10 вересня 2011. Кінцевий термін подачі заявок - 1 червня 2011

Якщо серед тем немає "вашої", то пропоную заглянути на сайт вашої професійної асоціації або просто зробити гугл зі словами Summer school 2011 і темою ваших інтересів.

А потім можна і на пляж:-)

Мої новини тижня

Минулого тижня життя потрохи набирало обертів, хоча я все ще на лікарняному. Тому новин не дуже багато, однак сподіваюся вони цікаві.

Минулого тижня газета Комментарии опублікувала рейтинг розвитку найбільших міст України. Розмір міста був обмежений кількістю населення у найменшому обласному центрі - Ужгороді - де проживає трохи більше 116 тисяч людей. П'ятірка лідерів виглядає наступним чином: Київ, Хмельницький, Севастополь, Тернопіль, Чернівці. Окрім Києва інші лідери - середнячки із порівняно високим рівнем "якості" життя, хоча їх конкурентні позиції в національній економіці є менш переконливими.

Як і до всяких рейтингів, до цього також слід ставитись обережно і пам'ятати, що він базується на вибірці критеріїв, які в основному характеризують демографічну та екологічну ситуацію, рівень розвитку міської інфраструктури, зайнятість і доходи населення, витрати населення і витрати міського бюджету. Тобто рейтинг має явний нахил до публічного сектору і бюджетних витрат, аніж до приватного сектору та якості бізнес-середовища. При іншому міксі показників - наприклад включенні блоку інновацій і досліджень, рівня освіти та навичок, ефективності інвестицій, продуктивності праці і т.д. - я впевнена що рейтинг 45-ти міст України виглядав би інакше, і Харкову не довелося б плентатися на 27-му місці... До речі, порівняно нещодавно я писала про інший рейтинг територій України.

Минулого тижня Львову пообіцяли передати "в управління" стратегію економічного розвитку міста, яка була розроблена Фондом "Ефективне Управління" та бостонською Monitor Group. Дворічний проект фінансований Фондом Ахметова підготував документ на основі найкращих іноземних прикладів, а також розробив практичні механізми впровадження. Тепер справа за мером Садовим і його командою реалізувати амбіційний план. Сподіваюся на відміну від десятків попередньо розроблених стратегій (також із залученням іноземних фахівців) ця стратегія нарешті запрацює і стане власністю міста, а не черговою гарною обгорткою для інвесторів.

Судячи з усього досвід Львова був позитивним для Фонду "Ефективне управління", оскільки замінивши консалтинг-партнера (на  Boston Consulting Group) вони всерйоз зайнялися стратегією Києва до 2025 року. Я вже писала, що цією стратегією вирішив зайнятися і Світовий Банк - сподіваюся вони це роблять в синхроні...

Тим часом ми всі зачекалися на наступний етап так голосно проголошеної адміністративної реформи. Влада обіцяла підготувати нові структури та штатні розклади реформованих міністерств протягом двох місяців. Пройшло чотири, а навколо - тиша. Хоча новини з передової не досить втішні. Наприклад, в розріз із попередніми оголошеннями, існує реальна можливість "повернення" функцій регіональної політики у лоно Міністерства економічного розвитку, звідки вони були експропрійовані буквально пару років тому на користь новоствореного Міністерства будівництва і регіонального розвитку. Непрозорий і майже засекречений процес підготовки і реалізації нинішньої адмінреформи в котрий раз підтвердив неефективність влади у проведенні масштабних реформ та викликає великі сумніви щодо її кінцевих результатів. Тим часом тисячі держслужбовців продовжують працювати "виконуючими обов'язки".

У Британії минулого тижня з'явився черговий звіт, який наголошує на реальній загрозі поглиблення регіональних диспропорцій (які і так є найбільшими в ЄС) в результаті проведення нинішніх реформ коаліційного уряду. The Smith Institute опублікував звіт "Rebalancing the economy: prospects for the North", який аналізує можливі наслідки пакету реформ для найменш розвинених регіонів Півночі Англії. А пакет величенький - від ліквідації всіх структур управління регіональним розвитком, включаючи АРР, скорочення державних витрат, суттєвого скорочення кадрів у держсекторі, до значного урізання грантів місцевим радам. Все це особливо боляче вдарить по депресивним регіона Півночі, які мають найвищу залежність від держсектору.

А ще я знайшла цікавий сайт про створення "мікро-громад" через міське планування та залучення місцевого населення (певний різновид партисипативного підходу). Насправді це сайт нової книги про "кишенькові громади" (pocket neighbourhoods), однак там є багато цікавої інформації, включаючи деякі кейси.

Для проведення експерименту я купила щойно видану книгу Едварда Глейзера "Тріумф міста". Як правило я не читаю книжки "прямо з пічки", а чекаю певний час (також з метою економії коштів, бо з часом вони дешевшають:-)). Однак цього разу не втрималась і піддалась спокусі, бо вже забагато фанфарних рев'ю книги. Скоро опублікую своє:-)

І на останок - ви могли побачити деякі зміни в структурі Регіональних Акцентів. З'явилися постійні розділи (контакти, про мене) і рубрики (книжкове рев'ю, місячні акценти), які будуть постійно наповнюватися новою інформацією. Також я планую розширити рубрики - найближчим часом з'явиться окрема сторінка експертної мережі "Криза і столичні міста". Сподіваюся нова структура полегшить пошук потрібної інформації. Так що слідкуйте!

Книжкове рев'ю: "Makeshift Metropolis" Вітольда Рибчинського

Трохи про книгу, яку я нещодавно закінчила і яка мені надзвичайно сподобалась. Про Вітольда Рибчинського я дізналася порівняно нещодавно, а шкода, хоча я й не урбаніст! Його остання книга Makeshift Metropolis. Ideas About Cities (чисельні спроби короткого і точного перекладу провалились - я би сформулювала так "Динамічні метрополії. Ідеї про міста") є дуже лаконічним, доступним, однак глибоким та інформативним дослідженням прогресу у поглядах і сприйнятті міста та підходів до його планування. Хоча заради правди слід сказати, що книга базується лише на американському досвіді та обмежується ХХ-ХІ століттями. Так що якщо хтось хоче копнути глибше або ширше - треба іти до інших джерел.

На прикладі американських міст Рибчинський дуже гарно ілюструє вічну боротьбу між естетикою та функціональністю, красою і механікою, ідеалізмом і щоденним життям, баченням амбіційних архітекторів та можливостями міських бюджетів і демократичним мандатом мерів міст. Він змальовує динамічну картину зміни смаків, суспільних потреб та філософських підходів до конструювання "скелету" міста та його наповнення, яке б забезпечувало своїх мешканців всім необхідним для комфортного життя, роботи, відпочинку.

У книзі аналізуються три основні концепції містопланування, що з'явилися у першій половині ХХ сторіччя. Перша - "красиве місто" американця Чарльза Робінсона,  друга  - місто-сад британця Ебенезера Ховарда (що займає особливе місце в моєму серці:-)), третя - "сяюче" місто швейцарця Льо Корбуазьє, який більшості з нас відомий своїми концептуальними меблями. До наших днів збереглися лише певні "клаптики"-залишки фізичного втілення тодішнього бачення цих гігантів у Європі, Північній та Південній Америці та подекуди Азії.

Особливо було цікаво слідкувати за зміною убраністичного ландшафту та функціонального зонування міст в процесі зміни споживчих настроїв і смаків. Епоха масового виробництва, споживання та персональних автомобілів привела до появи позаміських торгівельних комплексів та бетонних монстрів у центрі міст, які б забезпечували ненаситні потреби споживачів. Із часом потреба комбінування бізнес-кварталів, зон відпочинку і культури, шоппінгу і навіть проживання, призвела до появи "урбаністичних сіл" із променадами, відкритими майданчиками кафе, купою бутіків і галерей. Сьогоднішні виклики пов'язані із необхідністю зміни поведінки щодо навколишнього середовища, скорочення енергоспоживання та боротьби із надспоживанням ресурсів диктують нові архітектурні та ландшафтні рішення.

Зміни в суспільно-економічних формаціях теж призводять до суттєвих змін у ландшафті міста. Деіндустріалізація призвела не лише до втрати величезної кількості "робочих" місць, але й до спустошення цілих районів міст, часто - у самому їх серці. Закриваються порти, великі заводи, і кому пощастило із інвесторами та мерією, то на їх місці з'являються модні набережні із готелями, магазинами і галереями, а кому ні - то продовжують дивитися на купу цементу, цегли і металобрухту, який поступово розбирають (знайома картина по дорозі з Харківського масиву до Московської площі у Києві). На місці старих ангарів і міні-аеропортів в центрі міста виникають бізнес-центри та університети.

Американські міста порівняно молоді - планування як таке почалося там лише у ХVІІІ столітті. Їх відносна "незахаращеність" історичними прошарками суттєво полегшує процес планування або перепланування. З іншого боку це пояснює чому різні країни і міста, які мають у своєму багажі сотні, якщо не тисячі років історії, потребують різних підходів до розвитку та зростання.

Припустимо у мене абсолютно "зірвало дах" від ізраїльського міста Модіїн архітектора Моше Сафді , однак навряд чи такий підхід можливий в процесі розбудови Ієрусалима або центру Києва. Так само, роблячи центр Львова більш комфортним ми не можемо керуватися тими ж самими критеріями, якими керуємося при реконструкції та переплануванні Донецька або Дніпропетровська. Це різні міста з різною історією, архітектурою, традиціями, специфічним урбаністичним "полотном" та особливими рисами розвитку громади (це до речі відноситься і до коментаря на мій попередній пост про Ефект Більбао).

Отож коротке резюме. Якщо ви цікавитеся розвитком міст і шукаєте відповіді на запитання "куди ми йдемо", то дуже рекомендую цю книгу. 200 сторінок Вітольда Рибчинського читаються дуже легко і приємно, і при цьому перед читачем відкриваються досить глибинні процеси еволюції сучасних міст (метрополісів).

Наступною на моїй книжковій урбан-поличці є нова книга Едварда Глейзера "Тріумф міста". Вся урбаністична Британія та Америка просто клокочуть емоціями від цього нового опусу. Я скоро розкажу чи варто й нам клокотати:-)

Різношвидкістний Євросоюз

Пам'ятаю на перших курсах університету, коли я заглибилася у солодкий світ євроінтеграції, мене дуже приваблювали різноманітні теорії і концепції розвитку Євросоюзу (на той час ще Європейського Співтовариства). Такі загадкові і привабливі назви - "концепція концентричних кіл", "різношвидкістна Європа". Із часом і зі збільшенням кількості членів ЄС теорія все більше примірювалась на практиці, і концентричні кола вже певним чином існують у вигляді різних клубів "за інтересами" - Євро, Шенген, безпека, трудове право.

Однак минулого тижня Європою здається почала блукати досить похмура примара "двошвидкістного Євросоюзу". Фінансова криза ніяк не випускає Єврозону зі своїх щупалець і вимагає все нових рішень та "закручування гайок". Загалом життєво необхідна нині жорстка фіскальна дисципліна різними країнами трактується по-різному. Одні вбачають у цьому силу самоочищення, інші - можливість зміцнити економічну наднаціональну складову врядування.

Пакт Євро, який 11 березня підписали 17 країн-членів Єврозони, відкриває нову сторінку у монетарному, фіскальному та фінансовому менеджменті в цих країнах з метою запобігання виникненню дефолтових ситуацій у майбутньому. З метою забезпечення виконання Пакту пропонується організувати більш формалізовану "Групу Євро", до якої не сильно запрошують 10 країн-членів, які насолоджуються власними національними валютами.

Однак "неєврівці" вбачають у цій реформі спробу створити дві касти членів ЄС - вищу, що складається із членів Єврозони, та нижчу, що складається із нечленів. Останні (досить слушно) побоюються, що за зачиненими дверима самітів Єврозони вирішуватимуться питання, які впливатимуть на економіку їх країн, однак на які вони не матимуть жодного впливу. Загалом спокійний  прем'єр Польщі Дональд Туск навіть досить драматично звернувся до колег: "Чому ви хочете нас принизити?".

Скоріш за все "єврівцям" не вдасться відсікти інших членів ЄС від важливих економічних рішень, однак ця ситуація відкриває ящик Пандори в сенсі деструктивного впливу "клубів" на динаміку інтеграції в ЄС та перспективи майбутнього розвитку. Чим більше членів, тим більше різних інтересів і тим важче знайти консенсус. Однак здається використання вагонів першого і другого класу може викликати у деяких вагонів бажання відд'єднатися від потягу ЄС... Без сильної, а головне ефективної та близької до громадян об'єднуючої інституційної бази Союз може розсипатись, як картковий будиночок.

Всі ці події цікаво і необхідно відслідковувати хоча б тому, що ми (або деякі з нас) все ще не втратили надії, що одного дня Україна може стати членом Євроклубу.

Однак останніми роками, коли мене питають, чи вірю я в те, що Україна колись стане членом ЄС, я завжди відповідаю, що так, однак навряд чи нам сподобається таке ЄС і навряд чи ми захочемо до нього приєднатися. Підозрюю, що не подобатиметься воно і старожилам.

Це ж треба, а я завжди вважала себе єврооптимістом...

Північ і Південь 150 років разом - вже чи все ще?

Цього тижня одна з моїх найулюбленіших країн - Італія - святкує 150 років із дня заснування або Risorgimento (об'єднання). Імператор П'ємонту Вітторіо Еммануеле ІІ об'єднав багато незалежних і таких різних регіонів - від Ломбардії і Венеції до Сицилії і Калабрії - разом у єдину державу, яка до того ніколи не існувала. Разом мали ужитися такі незалежні і сторіччями потужні (або ж слабкі) території.

Хоча вже невдовзі після утворення Італії з'явилося багато скептиків. Багата Північ ніяк не могла змиритися із необхідністю "підтягувати" бідний Південь. Ну що ж, 150 років потому, а Північ все ще багата, а Південь (Медзоджорно)  все ще бідний. І це незважаючи на десятиліття "убійних" інвестицій із державного бюджету та структурних фондів ЄС в інфраструктуру, підприємства, та робочі місця на Півдні.

А вже цього року на Італію чекає одна з наймасштабніших реформ, спрямована на фіскальну федералізацію. Завдяки реалізації пакету із восьми декретів (чотири із яких вже прийняті) регіони отримають ще більше свобод і повноважень у сфері генерування доходів та спрямування видатків. Цього вже багато років домагається Ліга Півночі - сепаратистська партія багатої частини країни, яка лобіює відділення Півночі та утворення незалежної Республіки Паданія.

Ліга Півночі, завдяки нестійкій позиції прем'єра Сильвіо Берлусконі, є учасником правлячої коаліції, а тому, нарешті, через багато десятиліть, може втілити свою мрію про фіскальну автономію у життя. Це означатиме зменшення суми грантів на вирівнювання, а значить -  зменшення фінансових потоків з Півночі на Південь.

Незважаючи на існуючі розбіжності, Італія справляє враження цілісної країни. Економічний розрив насправді не такий великий, як в інших країнах ЄС. Відповідно до нещодавно опублікованих даних Євростату щодо рівня ВВП на душу населення, різниця ніж найбагатшим регіоном рівня NUTS-2 (Ломбардія) і найбіднішими (Сицилія та Калабрія) сягає лише двократної відмітки. Для порівняння у Великобританії цей розрив є майже п'ятикратним.

Приклад Італії є цікавою і зовсім не поодинокою ілюстрацією того, як зовсім різні і не завжди люблячі один одного регіони уживаються в одній країні. Україна може знайти багато корисного не лише у власній історії, але й у сучасному міжнародному досвіді. Варто лише виділяти моделі врядування схожі на наші (корупція, політична нестабільність і загроза територіальної дезінтеграції - ці риси підходять під профіль як Італії так і України), та не впадати довірливо за "пакетними" рішеннями міжнародних консалтингових компаній, які були протестовані деінде... І тоді може станемо мудрішими.

Дисертація на продаж

Час від часу я роблю его-гугл - моніторинг посилань на моє ім'я в неті. Корисна штука, бо іноді дізнаєшся про речі, про які по ідеї мав би дізнатися особисто або мейлом, а іноді дивуєшся, чого тільки не вішають онлайн.

Так ось, останнім часом я почала замислюватися над результатами его-гуглу українського нету, бо більшість посилань - на мою дисертацію. І більшість з цих посилань на сайтах, що займаються продажем дисертацій. Опус на тему регіональної політики в ЄС та Україні на 230 сторінок, результат шестирічної праці, досить доступний - його можна купити  за 15 "у.е.", а можна і за 500 російських рублів (а за 200 додаткових дерев'яних вам ще й перекладуть текст (гуглом?)).

Мені має бути приємно? Не думаю... Чесно кажучи я не знайома із юридичними деталями захисту своєї інтеллектуальної власності, але такі "магазини" здаються мені більш ніж дивними. Питання чи взагалі вони функціонують в межах закону, і якщо так, то яка роль автора у подібних ринкових операціях. Роялті? Дякую? Інформування про "попит"? Із книжками все ясно - їх друкують і продають, іноді передруковують незаконно і знову ж таки продають (і автор про це дізнається випадково). А з дисертаціями?

Найближчим часом слід заповнити цю прогалину в моїй освіті. Короткий гугл-пошук окреслив можливий вихід із ситуації - захистити свої права можна, якщо формально зареєструвати авторські права на дисертацію. А потім боротися із незаконним використанням своєї праці. Питання не в грошах - я і так збиралася викласти дисертацію онлайн, оскільки вона є все ще актуальною (після 6-ти років). Питання у принципі. У розвинених країнах ви рідко зможете знайти навіть статтю "у вільному просторі", якщо тільки автор сам не вирішив її опублікувати. У більшості ж випадків дисертації можна знайти на спеціальних членських порталах. Хоча звичайно рух "відкритого доступу" поступово завойовує академічно-аналітичний інернет-простір.

Треба подумати і порадитись з друзями-юристами. Можливо я на це наважуся і дам знати про результати соцексперименту:-)

Нестерпна легкість репутації: корисні уроки

Твоя репутація - це твій капітал. Якщо її зруйновано, то як правило назавжди. Це особливо реально для людей творчих і високоінтеллектуальних професій. Хоча деякі люди в Україні, які відносять себе до цієї категорії, розсміються мені в обличчя після такого "стейтменту".

У країні, де "копіпейст" починається із середньої школи, 90% рефератів скачується з інтернету, а реклама компаній, які пишуть дипломи і дисертації, висить на великих бігбордах у центрі міста - це дійсно смішно. Сміються також наш президент і ще декілька сотень високих посадовців, які досить безболісно отримали дипломи і навіть наукові ступені, не поворухнувши для цього пальцем (ну якщо і поворухнули, то лише для того, щоб винагородити помічників).

У багатьох вишах є "спеціалісти" із підготовки дипломів-дисертацій (сама знаю таких), а у деяких інститутах існують цілі відділи письменників-невидимок (яскравий приклад - СОПС, який нещодавно з тріском закрили, хоча там захищався сам Янукович). Тобто плагіат у нас у крові та повітрі.

У світі все не так. У різних куточках глобуса минулого тижня було чути відлуння "плагіатських" скандалів. Спочатку міністр оборони Німеччини відмовився від ступеня кандидата наук, а згодом і взагалі подав у відставку. Причина - звинувачення у плагіаті в процесі написання дисертації.

З іншого боку Лондонська Школа Економіки (London School of Economics) розпочала офіційний розгляд звинувачень на адресу сина Муаммара Каддафі - Саіфа Аль-Іслама Каддафі - у плагіаті. Справа у тому, що він отримав ступінь магістра у цьому престижному університеті (як і багато моїх друзів та рідний чоловік:-)), а згодом  захистив дисертацію на тему "Роль громадянського суспільства у демократизації міжнародних організацій. Від "м'якої" сили до колективного прийняття рішень" (яка іронія!).

Коли минулого тижня у Лівії винищувачі почали скидати бомби на мирне населення, а снайпери засіли на горищах будинків у Тріполі та відстрілювали перехожих як кроликів - тоді наукова громадськість заворушилась. Спочатку вона була у шоці, почувши із вуст "прозахідного реформатора" - сина Каддафі - палкі промови із закликами до зброї та боротьби проти опозиціонерів-наркоманів підбурених західними імперіалістами. Потім вона почала розбиратися у "першоджерелах". І з'ясувала, що дисертація Каддафі-молодшого була побудована на "замовленому" дослідженні поважної бостонської компанії The Monitor Group (за яке він заплатив сам), а деякі фрагменти дослідження дуже нагадують інші тексти.

Не допомогло репутації LSE і те, що університет прийняв щедру пожертву від Фундації Саіфа лише декілька років тому - триста тисяч фунтів стерлінгів на підтримку навчання північноафриканських студентів. Нині університет запевнив власних обурених студентів та громадськість, що гроші будуть повернені. З одного боку LSE важко звинувачувати - університети завжди у пошуках високих опікунів та щедрих меценатів, особливо зараз, у часи фінансової скрути. Однак стало зрозуміло, що які б добрі не були наміри, слід більш уважно обирати донорів.

Не знаю чи Саіф Каддафі буде  обурений таким поворотом справ, чи йому все до лампочки. Однак для тих лідерів, яким не до лампочки, це гарний урок. Привиди минулого зажди можуть з'явитися у майбутньому. І одна річ, якщо твої "звершення" мають локальний характер (підроблені українські дипломи Кислінського, неіснуючі посади професора Зварича), і зовсім інша, якщо ти намагаєшся вийти на міжнародний рівень використовуючи домашні "примочки". Проблема у тому, що примусити мовчати вищу аттестаційну комісію в Німеччині набагато складніше ніж в Україні (де її взагалі можна ліквідувати!).

Бережіть репутацію!