Боляче дивитися на абсолютно закинуті грандіозні концерт-холи і бібліотеки Детройту, який за останні десятиліття втратив половину населення. І так само боляче дивитися на руїни Сніжного чи Тореза. Причини ті самі - деіндустріалізація, зміна глобального попиту, закриття промислових підприємств і видобувних шахт. На зміну індустріальному ландшафту приходять сервісні ландшафти офісів, аеропортів, логістичних центрів та ін. Однак це кому пощастило, кому ні - той продовжує життя на руїнах, що стають все більш вражаючими.
Питання у тому, чи слід протидіяти цьому майже природньому процесу, чи держава має всіляко пітримувати розорені міста і їх інфраструктуру. В Британії вже давно лунають заклики про "закриття" північних міст і переселення людей на південь, де є робочі місця. В Україні пан Тігіпко теж нещодавно озвучив варіант стимулювання "переміщення" трудових ресурсів із депресивних регіонів у регіони, де є необхідність у нових руках і головах. Однак ми настільки далекі від комплексного підходу до просторового управління економікою і ресурсами (в тому числі демографічними), що нічого доброго з цього плану не вийде.
Це одна із найстаріших дилем держуправління - "фінансувати простір" чи "фінансувати людей". Імперії як правило надавали перевагу простору - британські залізниці в Індії, наукогради у Сибіру. Часи економічного буму також сприятливі для територіальних ініціатив з метою пожвавлення економічної діяльності на переферії. Криза і скромні бюджетні кошти в результаті дають кіпу закритих проектів, знищених організацій і переорієнтацію на "підтримку людей". Спільнота економістів ділиться на два табори. Один табір енергійно захищає політику "гроші ходять за людиною" і майже насильного переселення безробітних мас із депресивних регіонів до "економічних полюсів росту". Інший табір лобіює запровадження чи продовження політики стимулювання потенційних точок зростання через преференції для бізнесу.
Зрештою вся політика соціально-економічного розвитку держави базується на необхідності балансувати попит із пропозицією, в тому числі у сфері трудових кадрів, промислових зон та підприємницької інфраструктури.
Якщо автопром Детройта майже вмер, то питання у тому, чи варто надалі розвивати місто через підтримку альтернативних видів економічної діяльності, чи дозволити йому вмерти? Якщо шахта Тореза закрилася, чи треба "закрити" все місто?
Років десять тому, прогулюючись з колегами центральними проспектами Харкова, ми заглянули у двори і були нажахані розрухою у двох кроках від серця першої столиці України. Мій польський колега почав робити фотки і зауважив, що мріє написати книгу про розруху у постсоціалістичних державах і як вона впливає на їх розвиток (надхнення певно від Девіда Ландеса). Тоді всі мої думки були лише у конструктивних перебудовах і я не могла зрозуміти "кайф" цієї теми.
А тепер розумію, і чим далі тим краще. Ставлення суспільства до антропогенного середовища є гарною ілюстрацією цінностей, пріоритетів і планів на майбутнє нації. Фізична деградація убраністичних або сільських просторів також є симптомом напрямку розвитку держави та стратегії просторового розвитку. Руїни не завжди означають занепад, якщо вони компенсуються розквітом в інших куточках країни.
В Україні руїн повно - від Калуша до Тореза, від Київської Борщагівки до Балаклави. Ось тільки проблема знайти дійсно масштабні точки росту. І тут мова не про нові бізнес-центри Києва чи мультиплекси Одеси. Мова про комплексні просторові рішення щодо розміщення факторів суспільного виробництва в умовах нової економічної моделі. У нас вони поки що відсутні (експертні шухляди не рахуються).
Фото: “Ruins of Detroit” by Yves Marchand and Romain Meffre
Немає коментарів:
Дописати коментар