Нарешті у відпустці мені вдалося дочитати книгу Едварда Глейзера «Тріумф міста»
, що стала світовим бестселлером 2011 року у сфері урбаністики та світової економіки. Насамперед маю сказати, що мій експеримент вдався. Я вперше вирішила купити книгу «прямо з типографії», а не чекати пару-трійку місяців, поки з’явиться дешевше видання у м’якій обкладинці, як я це роблю зазвичай. Ціна була немалою, однак книга Глейзера мала великий ефект на дискурс у сфері урбаністики у всьому світі, тому прочитавши її я маю можливість реально оцінити якість дебатів. А вони досить запеклі.
Слід сказати, що ні до, ні після прочитання книги я не поділяю всіх поглядів Едварда Глейзера щодо пріоритетів розвитку великих метрополій та регіональної політики загалом. Його улюблена фраза, яка часто використовується іншими фанатами ефективного ринкового держуправління: «слід допомагати бідним людям, а не бідним територіям». Хоча вона безперечно має право на життя, тотальна концентрація інструментів державної політики на людях не завжди приносить бажані (заплановані) результати, особливо зважаючи на динаміку руху населення, або її відсутність (залежно від того, яку країну ви розглядаєте).
Багато просторово орієнтованих проектів та інвестицій мають більш довгостроковий характер, і їх «налаштування» під настрої та смаки одного покоління є звичайно спокусливим, але не завжди доцільним. Більш того, не зважаючи на зростаючу частку міського населення світу – а вона вже перевалила за половину – не всі країни мають однакові системи розселення. І якщо у США, Великобританії чи Нідерландах концентрація населення у найбільших містах досягає 50%, то в Україні у 6-ти найбільших містах проживає лише 20% населення країни, а решта міського населення проживає у сотнях середніх і малих міст.
Автор «Тріумфу міста» наголошує на необхідності всіляко стимулювати більш динамічне зростання великих метрополій, особливо по вертикалі (мається на увазі збільшення етажності будівель) та у плані якості життя, освіти і регуляторного середовища (яке має бути максимально простим). Він говорить про те, що при нинішніх темпах споживання ресурсів, особливо в субурбанізованих США та деяких країнах Європи, які є взірцем для багатіючих не по днях а по годинах китайців, індусів та бразильців, ресурсів може просто не вистачити.
Аргументи про те, що великі міста із високою концентрацією населення є більш «зеленими» ніж ідеалістичні котеджні містечка за межами великих міст у багатьох випадках є переконливими та об’єктивними. Особливо зважаючи на те, що новий середній клас «транзитних» країн намагається досягти стандартів своїх «колег» у розвинених країнах світу із менш екологічними трендами («американська мрія» із життям у величезному будинку на півдні країни із кондиціонерами та парою-трійкою машин їм подобається більше, ніж шведська модель екологічно свідомого життя).
Імперативи екологічного розвитку світу такі, що ігнорувати подальшу експансію антропосфери неможливо, особливо ту, яка відбувається у нових лідируючих економіках світу. Однак мені здається, що багато аргументів Глейзера базуються на аналізі порівняно вузької вибірки супер-метрополій та великих міст.
Він в основному черпав свої факти і аргументи із прикладів міст США, а також великих центрів Європи, Латинської Америки та Азії, таких як Нью Йорк, Детройт, Ванкувер, Париж, Лондон, Мілан, Сінгапур, Гонконг, Токіо. Звичайно були поодинокі приклади із африканських країн (Габороне або Кіншаса), однак у книзі немає жодної згадки Москви або столиць Північної, Центральної та Східної Європи, які мають досить специфічні траекторії розвитку.
Моє головне спостереження стосується того, що майже жодний елемент аналізу та припущення щодо трендів розвитку великих міст або приміських територій не відповідає реаліям пост-радянського простору. Логіка збільшення концентрації населення та економічної активності у великих містах є залізною, однак не для нас, поки що...
Забудова міста вверх по всіх правилах має принести підвищення креативності праці та продуктивності економіки (велика концентрація високоосвічених людей), позитивний екологічний ефект та зменшити завантаженість на дорогах, адже енергоспоживання «висотних» квартир є меншим і люди надають перевагу громадському транспорту, а не особистим автомобілям, коли живуть у великому місті.
Однак це не спрацьовує у Києві чи Москві. Ми будуємо цілі райони із 20-ти, 30-ти поверховими будинками із сотнями квартир у кожному (та у середньому з двома кондиціонерами у кожній). Однак публічний простір, системи вироблення електроенергії, постачання води, переробки сміття є відголоском вчорашнього дня. Переробка вторинної сировини у наших містах у зародковому стані, альтернативні енергоресурси майже взагалі не використовуються (я завжди мрійливо поглядаю на величезну площу даху мого будинку із 500-ма квартирами і думаю про те, скільки б гарячої води та електрики могли виробити розміщені там сонячні батареї). Розбудова міст і приміських котеджних містечок (чи сіл!) відбувається у нас більш ніж хаотично, без комплексного планування публічного простору та соціальної інфраструктури. Парковок критично не вистачає, а будівництво доріг абсолютно не встигає за зростанням автопарку. Хоча дослідження із різних міст і країн демонструють зворотній ефект від будівництва нових доріг – кожен кілометр новобудови спричиняє збільшення кількості автомобілів на дорогах. Більш ефективним інструметом боротьби із заторами та загазованістю є запровадження платного проїзду у центр міста.
А чому ж аксіоми викладені Глейзером не підходять нам? Бо у нашому бажанні вивчати кращі практики розвинених країн світу ми читаємо лише «заголовки» їх реформ і не бачимо всього контексту, який необхідний для того, щоби велике місто стало продуктивним середовищем праці і життя, а не бетонними джунглями. Мало побудувати багато високих будинків, офісів, парковок, аеропортів, стадіонів і доріг. Ключові складові успіху сучасного великого міста – високий рівень освіченості та освітньої інфраструктури для того, щоб привабити найбільш кваліфіковані та креативні кадри, а також високий рівень розвитку охорони здоров’я, безпеки та порядку, громадського транспорту, культурної та "споживчої" інфраструктури, сприятливе регуляторне середовище і бізнес-клімат. А понад усе необхідні політична воля і неабиякі лідерські таланти мера міста.
Книга Глейзера безумовно цікава і корисна для всіх нас, хто цікавиться просторовим соціально-економічним розвитком та роллю метрополій у сучасному глобалізованому світі. Вона заслуговує на уваги хоча б тому, що дає чудовий огляд того, як одні міста за декілька десятиліть виходили із найбезвихідніших ситуацій і ставали світовими взірцями урбан-економіки та успіху (Сінгапур), а інші зі статусу лідерів поступово перетворювались на руїни, навіть при наявності колосальних субсидій та держдопомоги (Детройт). Лише нам вирішувати який шлях обрати, головне довести справу до кінця:-)
