Криза американських метрополій

Не лише французьки мери заклопотані думкою про те, як звести кінці з кінцями у часи фінансової скрути. Американські метрополії також все більше потерпають від фіскального дисбалансу. Якщо про національну економіку США можна сказати, що вона потрошки починає стабілізуватися (після беспрецендентного пакету допомоги у розмірі 787 млрд. долларів), то місцевий уряд лише почав відчувати на собі всі наслідки економічної кризи.

Справа у тому, що левову частку місцевих доходів складає податок на нерухомість, надходження від якого варіюють в залежності від оцінки вартості нерухомості (переоцінка проходиться регулярно, раз на декілька років). А оскільки ціни стрімко падають у більшості міст США, то у найближчому майбутньому міські скарбниці недоотримують великі суми.

Інститут Брукінгс нещодавно опублікува звіт про фіскальний стан найбільших метрополій США, а також провів семінар на цю тему. Дуже цікавий документ, рекомендую прочитати хоча б коротке резюме. Висновок такий – без адресної підтримки федерального уряду на більшість великих і малих міст чекають два чи три дуже скрутних роки, коли доведеться скорочувати штат муніципальних працівників (від пожежників і поліцейських до медичного і соцперсоналу), закривати проекти капітальних інвестицій і скорочувати список послуг для населення. Також можливі варіанти підвищення місцевих податків і зборів, хоча мало хто може собі дозволити на це піти у нинішній ситуації (вибори є всюди!).

У звіті мова іде також про ініціативи окремих мерів-інноваторів, які користуються кризою як шансом для реструктуризації самої системи надання послуг та диверсифікації доходів із одночасною оптимізацією видатків. У звіті є декілька прикладів місцевих ініціатив у сфері реформування муніципальної фіскальної системи, зокрема у таких містах як Філадельфія, Сан Хосе або Чікаго. Про цей досвід учасники семінару дискутували із мерами міст.

Мені здається що в Україні, нажаль, одиниці розглядають теперішню кризу як можливість для оновлення та інноваційних рішень у фіскальній системі на центральному та місцевому рівнях. Шкода...

Бунт французьких мерів

В Україні модель врядування Франції є однією з найбільш «ходових». Існує багато спільного між нашими країнами у сфері розподілу влади між центральним урядом і місцевою владою, хоча останніми роками Франція пішла далеко вперед у децентралізації повноважень не лише місцевим органам влади, які традиційно були сильною ланкою у системі, але й новоствореним регіональним органам самоврядування. Французьким місцевим лідерам також можна лише позаздрити у фінансовому плані, оскільки рівень бюджетної децентралізації тут дуже високий.

Однак цій фіскальній бонанзі здається прийшов кінець. Економічна криза штовхає країни Європи на різні заходи задля економії публічних коштів та пом’якшення або раціоналізації податкового тягара для того, щоб знову «завести» економіку. У Франції президент Ніколя Саркозі запропонував, серед інших фіскальних нововведень у 2010 році, скасувати місцевий бізнес податок, так званий ‘la taxe professionnelle’. Цей податок є одним з основних джерел місцевих доходів, даючи щороку біля 22,6 млрд. євро прибутку у місцеві скарбниці Франції. Логіка проста і досить раціональна – уряд намагається стимулювати місцевий бізнес працювати краще та інвестувати більше у розвиток компаній шляхом спрощення податкової системи, в тому числі через відміну «регресивного» податку, який, на думку центрального уряду, гальмує інвестиційний процес.

Мери не погоджуються. На своєму щорічному зібранні 19 листопада у Парижі Асоціація мерів Франції (http://www.amf.asso.fr) піддала пропозицію президента жорсткій критиці. Не допомогла навіть пропозиція уряду компенсувати втрати місцевого бюджету через новий місцевий бізнес податок та частково дотації з центрального бюджету. Місцеві лідери застерігають, і напевно не без причин, що це тимчасові заходи, які не вирішать їх довгострокових проблем дисбалансу у місцевих доходах і видатках.

Слід сказати, що мери є ланкою влади, яка користується найбільшою довірою населення. Останнє опитування TNS Sofres показало, що 72% населення довіряє мерам і лише 15% довіряє міністрам центрального уряду... Хоча це не заважає деяким мерам суміщати свою посаду із портфелем міністра, або іншою виборною посадою на регіональному або національному рівні.

Тобто центральний уряд має протистрояти подвійному супротиву – мерам та місцевому населенню, яке здебільшого підтримує місцеві ініціативи (що в основному фінансуються з місцевих податків), а не дії центрального уряду. Складний, але необхідний крок у часи фінансової скрути.

Нова Європа

Цього тижня Європа святкувала двадцятиріччя падіння Берлінської стіни, що символізувало початок історичного об’єднання цієї частини світу. Протягом наступних п’ятнадцяти років більшість країн колишнього соціалістичного табору Європи приєдналися до Європейського Союзу або чекають у черзі на запрошення до клубу.

А минулого тижня сталася інша важлива подія, яка незважаючи на її приземлений характер мала вирішальне значення для майбутнього ЄС. Чехія останньою із 27-ми країн-членів Євросоюзу (на диво споглядачів «ірландської битви») ратифікувала Лісабонський договір, що означає нову сторінку у врядуванні Європи, його внутрішній та міжнародній політиці.

Зміни починаються вже зараз, з 1 грудня 2009 року. Їх суть полягає у перерозподілі повноважень між національними урядами держав-членів, Європейської Комісією, Радою ЄС та Європарламентом. Наддержавні інституції ЄС отримають більше законодавчої та виконавчої влади, що у перспективі має зменшити кількість протиріч і прискорити процес прийняття рішень. Єврокомісія також отримає свого власного президента (правда із дуже обмеженими повноваженнями) і міністра закордонних справ, які будуть представляти єдину європейську позицію на світовій арені.

Чи є ці зміни рухом у напрямку до «Європи регіонів»? Ще зарано для відповіді на це питання, але євроскептики давно пророкували «укріплення бюрократичної Єврокомісії» та руйнування влади національних урядів, що принесе із собою Лісабонський договір. Це звичайно перебільшення, однак у багатьох країнах Європи існує прямий зв’язок між посиленням ролі комунітарних органів влади ЄС та зміцненням позиції регіональних та місцевих органів влади. Вони неодмінно захочуть скористатися новими шансами, що з’явилися у «новій Європі».